Розділ 19. Одкровення дорогою до Гірема

Укладаючись увечері спати, я з особливою ретельністю замкнув двері до свого номера. Двічі перевірив засув і, для більшої певності, підсунув до дверей тумбочку. Тепер зайти до кімнати буде важкувато навіть Шаграту. Ну не буде ж він двері виламувати? Вони ж грошей коштують, а їх у нас майже не лишилося. Я це точно знаю, спеціально перевіряв.

Засинав я з усмішкою й легким відчуттям задоволення від того, що знайшов спосіб відкрутитися від завтрашньої зарядки. Ні, ну справді — він дійсно думає, що я з хворим плечем радісно побіжу на пробіжку?

Схоже, думав.

Мене розбудив стукіт у двері. Привідкривши око й переконавшись, що двері зачинені, я вмостився зручніше.

— Ні-ні, я сплю й нічого не чую, — сонно пробурмотів я.

— Опа, а ти що? Сам спати боїшся, тому двері підпер? — почув я голос того, кого розраховував побачити не раніше, ніж нам пора буде вирушати.

— Та так… тривожно щось стало, от я й того, — відповів я оркові, що сидів у мене на підвіконні, тим часом встаючи з ліжка й натягуючи штани. — Відчинити не допоможеш?

— Нє-а, не допоможу. Сам відчиниш. Після зарядки.

— Еее… що?

— Те, — усміхаючись на весь рот, який у ту мить нагадав мені пащу ведмедя, облитого зеленкою, сказав Шаграт, стрибаючи з підвіконня й підходячи до мене. Потім одним рухом схопив мене за ліве плече й викинув у вікно.

— От чорт, — вирвалося в мене, коли я вилітав крізь віконний отвір власного номера, — і чого я одразу про вікно не подумав? Це ж очевидно...

Автоматично згрупувавшись, дякуючи тренуванням із легкої атлетики, я готувався до жорсткого приземлення на бруківку. На мій подив, я впав на віз із сіном. Не встигнувши як слід оговтатися від потрясіння, я знову був висмикнутий і поставлений на землю орком, що з'явився поруч.

— Ну що? Почнемо? — запитав мене друг, освітлений світлом західних місяців. Дивлячись у його очі, що палали нездоровим, азартним вогником, я зрозумів, що влип.

Наступні години злилися для мене в одне довге катування. Я постійно кудись біг, то прискорюючи темп, то переходячи на ледь помітний крок. Перекочувався по каменях бруківки, щоразу кривлячись від болю в правому плечі. Перелазив через міську стіну, причому в обидва боки.

Коли до нас підійшла група вартових і чемно поцікавилася, чим це ми займаємося в таку ранню годину, з великою повагою взявши нас у кільце й наставивши арбалети, десь глибоко всередині мене спалахнув промінчик надії. Надії на те, що мої муки закінчаться — або за наказом вартових, адже не можна ж просто так штурмувати муніципальне майно, або вони нас пристрелять, і я вже відпочину на тому світі. Причому другий варіант мені подобався більше — як воїн, чий клинок уже скуштував крові, я мав усі шанси потрапити до Вальгалли, щоб пити пиво й гуляти з прекрасними валькіріями.

Моїм надіям не судилося здійснитися. Коротко переговоривши з Шагратом, вартові розслабилися і, помітно звеселівши, навперебій почали давати поради щодо «покращення» мого тренування. Наприкінці хтось із них згадав, що в цей час їхні тренувальні зали порожні й ми можемо ними скористатися. Що ж… у моєму уявному блокнотику людей, яких я ненавиджу, щойно з'явився новий запис.

До свого номера, як і казав орк на самому початку, я потрапив не через двері — через вікно. Знесилений, не відчуваючи ні рук, ні ніг, але з величезним бажанням повбивати всіх, хто має хоча б натяк на зелений відтінок шкіри, я опановував навички лазіння по стінах. Після десятка спроб і чарівного копняка від Шаграта, який не витримував такого видовища, я все ж таки дістався своєї кімнати.

Стягнувши з себе колишній одяг, що давно перетворився на лахміття, я заліз у прохолодну ванну. Крижана вода водночас бадьорила й розслабляла, вимиваючи втому із задубілих м'язів. Пролежавши з пів години й добряче відмокнувши, я ретельно вимився і, витершись рушником, почав збиратися.

Коли я з речами спустився до зали трактиру, усі вже були там. Замовлення ще не принесли, але стіл усе ж не пустував. На ньому лежали два невеликі згортки — по одному навпроти насуплених Ерела та Свака.

— Я цього не візьму! Це справжнє знущання! — роздратовано бурчав гном, не підвищуючи голосу.

— Нє-а! Це — турбота, — мило усміхаючись, відповіла Бетсі. — Дуже милі й теплі накидки та спальники. Вибрані з любов'ю ось цими самими ручками, — показала вона всім свої долоньки.

— Пропоную їх спалити й спати на землі, — повернувся гном до Ерела. — Ти як думаєш?

Ельф коротко кивнув, не відриваючи погляду від згортка.

— Гей! Не можна ж ось так просто спалювати подарунки! Дівчина ж старалася! — ледь стримуючи сміх, втрутився Шаграт.

— Усім доброго ранку. Про що сперечаєтеся? — важко плюхнувшись на лаву поруч із гномом, запитав я.

— О, Васю! Скажи, ти ж мені друг? — пожвавився Свак.

— Еее… ну так, а що?

— Поміняймося, не дивлячись, а? Спальник і накидку на спальник і накидку?

— Гей! Так нечесно! — вигукнула Бетсі.

— Ммм… у чому підступ? — обережно запитав я, дивлячись на підозріло усміхнених друзів і напрочуд добрі й чесні очі гнома.

— У тому, що в його спальник ти влізеш рівно наполовину. Міняйся зі мною, — озвався Ерел, який до цього мовчав.

— Аргумент, — поважно сказав я. — Згоден. Уже те, що заради цього ти вимовив стільки слів, змушує мене наплювати на всі інші можливі дрібниці.

— Та ти зовсім здурів, морда твоя гостровуха! Я з ним перший домовлявся! — заревів Свак, підводячись із-за столу.

— Вибач. Дружба дружбою, а спальники — спальниками, — з ледь вловимою ноткою злорадства відповів Ерел, перекидаючи мені важкий згорток. — Твій я заберу сам, він на коні.

— Я тобі це ще точно згадаю, відрижко драконячої дупи. Попросиш ти ще кланову знижку в наших кузнях — знаєш, що я тобі відповім? — тихо бурчав Свак, обхопивши кухоль обома руками й схиливши над ним голову.

— Що? Спочатку собачку забрали, тепер спальник, — єхидно зауважила Руана. — Уже цікаво, що буде далі?