Роздiл 18. Русмар

Щебетання птахів. Чудовий звук, який хочеться слухати знову й знову — тільки якщо ти не пекельно втомлений, поранений суб’єкт із головою, що розколюється від жахливого похмілля. Цього ранку я проклинав цих співочих створінь за те, що їхні трелі набатом били по моєму хворому мозку, проклинав Свака за його пропозицію випити, а потім ще трохи додати. І, звісно ж, себе — за те, що на це погодився.

Кое-як вставши з ліжка й віддерши від обличчя подушку, я доковиляв до ванної кімнати. Так… картина не з приємних. Незрозуміло, як нас узагалі до трактиру пустили. Набрякле обличчя зі слідом від подушки, рваний одяг, забруднений пилом упереміш із кров’ю. Причому, судячи з кольору й характеру плям ─ кров була не лише моя.

Знявши одяг, я занурився у наповнену водою ванну.

─ А, твою ж направо! ─ прошипів я, занурюючись у прохолодну воду. Вибір був невеликий ─ або скупатися, або й далі ходити в образі бомжа. А що? І синці під очима, і вигляд пом’ятий. Навіть перегаром тхне.

Як слід відмивши з тіла бруд, кров і піт, я виліз із ванни й витерся рушником. Погляд зачепився за власне відображення в дзеркалі. На мене дивився підтягнутий хлопець із чудовим рельєфом м’язів і серйозним поглядом. Не те щоб раніше я був тюхтієм, але такого результату в мене не було навіть тоді, коли я серйозно займався легкою атлетикою на перших курсах.

Правим плечем тяглися чотири глибокі рвані рани, дві з яких переходили на груди. Якби мені хтось сказав, що затягнуті новою, рожевуватою шкірою сліди залишилися менше доби тому ─ я б послав цього фантазера до біса. Але так воно й було ─ зцілення Бетсі, настоянки й знайдена в каравані мазь зробили свою справу, і зараз я міг вільно рухати рукою. Ну… або майже вільно ─ навантажувати її я все ж не міг. Було боляче.

Брудний одяг я акуратно скрутив в один великий клубок і обв’язав ганчір’ям, яке ще добу тому було моєю кофтинкою. Потім викину.

З одягу в мене залишилися останні спортивки та футболка. Що ж. Поки зійде й так. Сподіваюся, одяг тут продають десь неподалік, бо інакше я або замерзну, або зіпрію у пуховику.

Короткий стукіт у двері привернув мою увагу.

─ Васю, ти прокинувся? ─ почулася з-за дверей голос Бетсі, ─ там наші всі вже внизу збираються, ти йдеш?

─ Так, хвилинку!

Підхопивши меч, що лежав біля ліжка, я поспішив до виходу.

─ Паршиво виглядаєш. Ходити точно можеш? ─ запитала мене дівчина, коли я зачинив за собою двері.

─ І тобі доброго ранку, ─ фиркнув я у відповідь, прямуючи до сходів у залу.

─ Взагалі-то вже день, сонько. Ти останній прокинувся. Навіть пізніше за мене й п’яного в стельку гнома, якого Шаграт учора в номер затягував.

─ У сенсі, затягував? Ми ж разом пішли? ─ запитав я, зупиняючись від подиву.

─ Так, але він через пів години витягнув Шаграта з Ерелом і під якимось приводом повів їх пити.

─ А ти?

─ А нас із Руaною не взяв, ─ ображено випалила Бетсі, ─ бачте, вони сидять суто чоловічою компанією.

─ Ееее… а…

─ А тебе Руана заборонила будити. Сказала, щоб дали тобі відпочити й відновитися, і що якщо хто тебе потурбує, то вона йому шию скрутить.

─ О як… ─ трохи розгублено промовив я, чухаючи потилицю, ─ несподівано. І чого це вона так піклується?

─ А я почім знаю? ─ знизала плечима Бетсі.

Спустившись униз, ми швидко знайшли наших друзів, які сиділи за тим самим столиком і жваво про щось сперечалися. Судячи з кількості наставлених тарілок і страв ─ сиділи вони тут уже досить давно. На користь цього припущення, побічно, свідчив і бочонок елю, що стояв у кутку столу.

─ …а я тебе вже в сотий раз питаю, ти знаєш, хто цей Старий? Він мене на задвірки астралу так висмикнув, що я й не помітив. І це після того, як я собі ментальний щит виставив! ─ бушував Свак перед орком.

─ Та який ти там захист ставив? Ти вчора так накидався, що Шаграту тебе тягти довелося до самого ліжка! І це я ще мовчу про те, скільки разів він тебе роняв! ─ втрутилася в розмову Руана.

─ Що? Як? Ти мене впустити посмів, морда твоя зелена? Та що ти…

─ Я так розумію, що ви все-таки вирішили скласти нам компанію в нашій скромненькій подорожі забутими містами Еспфіла? ─ поставив я запитання гномові, сідаючи навпроти нього.

─ В точку! Але спершу ти мені розкажеш, що це взагалі за тип такий і як ти з ним пов’язаний, ─ випалив гном, ставлячи переді мною кухоль, доверху наповнений елем.

─ Про те, хто такий Старий, я знаю точно не більше за вас, а радше ─ менше. А ось щодо мого зв’язку з ним… розповім, але не тут. Місце надто людне. Мало хто нас почує.

─ Навіть так? ─ чухаючи бороду, запитав Свак.

─ А ти як думав? Наш Вася той ще фрукт. Пропоную зараз добре поїсти, а після пройтися містом і прикупити необхідне ─ одяг, а якщо грошей вистачить, то й спорядження. Завтра вирушимо до Гірема, а на першому ж привалі поговоримо, йде? ─ запропонував орк, плеснувши Свака по плечу.

─ Йде, тільки лапи свої криві від мене прибери, ─ буркнув гном, ─ упустити товариша! Це ж… а…, ─ спересердя махнув рукою гном, залпом осушуючи свій келих і тягнучись до бочонка, щоб знову його наповнити.

Після пізнього сніданку, який, якщо вірити спекотному сонцю, закінчився аж після полудня, ми всією компанією рушили до міста. Спершу треба було зайти до Дазвела, щоб попередити його про відхід Свака та Ерела.

Караванщика, як і очікувалося, ми знайшли біля возів, із товстим блокнотом у руках. Стоячи біля одного з возів, він жваво сперечався з красивою ельфійкою, одягненою в ніжно-блакитну літню сукню, на легких босоніжках. Позаду неї стояв помічник у незмінному сюртуку й байдуже вдивлявся вдалину, не виявляючи жодних емоцій. За суперечкою цієї колоритної парочки розгублено спостерігала пара робітників, що стояли у возі й так і тримали в руках один із тюків.

─ …ви обіцяли, що це буде бе-з-пе-чна прогулянка ущелиною, а натомість мені довелося брати участь у вашій, цій, битві…