Глава 17. Залізуючи рани

Допомагаючи одне одному, ми з Бетсі вибралися зі свого укриття й попрямували до решти.

Йшлося важко — голова розколювалася, плече сильно нило, в очах трохи двоїлося. Загалом — мій цілком звичний стан на перших курсах універу після вихідних. Нічого нового.

— Слухай, Васю, — прошепотіла мені на вухо Бетсі, — можна тебе про щось попросити?

— Залежить від чого. Хоча після всього, що сталося…

— Дурень, — буркнула вона й продовжила. — Ти не міг би зберегти в таємниці те, що я зробила? Будь ласка. Я не хочу, щоб про це знали.

— Якщо ти про те, як врятувала мене, — не хвилюйся, не скажу. А от якщо маєш на увазі свої гострі вушка й уміння зцілювати — тут уже не знаю, не знаю…

— Здається, ти, коли падав, надто сильно вдарився головою, — крізь зуби мовила дівчина, відсторонюючись.

— Стій, вибач! Я й справді якусь маячню несу. Ніяк не можу відійти від пережитого. Я нікому не скажу, не хвилюйся.

— Дякую.

— Скажеш чому?

— Можливо, пізніше, — пообіцяла Бетсі.

Тим часом Свак, накульгуючи, підійшов до туші поваленого монстра й кілька разів копнув її ногою. Хмикнувши, він обійшов її по колу й зупинився біля Руани з Шагратом.

— Гарно літаєш, — зауважила Руана. — Із тебе вийшов би чудовий снаряд для баліст.

— Дякую, — пробурчав гном, кинувши на неї трохи розгублений погляд. — Хтось узагалі знає, звідки тут одержимі з неслабким некромантом?

— Некроманта могло й не бути. Могли обійтися грамотним координатором. Дивись, — відповів Сваку Шаграт, вказуючи на землю. — Бачиш? Випалена призовом октограма на камінні. Я вже бачив щось подібне на кордоні з Великим лісом. Тоді її активували за допомогою амулета. Тут могло бути те саме.

— А сам момент приховали спалахом і димом, щоб ми не встигли збити активацію? — підхопила розмову Руана. — Розумно. Цікаво тільки, вони чекали саме на нас чи ми просто вдало трапилися?

— Не зовсім вдало, — фиркнув Свак. — Ти взагалі їхню собачку вбила, хоча мав це зробити я! Я її першим побачив!

— І першим же від неї й відлетів. Усе, закінчили. Нам є чим зайнятися, — урвав розмову Шаграт.

— Ей! Та ти взагалі на чиєму боці, зелений?! — обурився гном.

Саме в цей момент ми з Бетсі підійшли до них, і Шаграт, побачивши нас та проігнорувавши питання гнома, запитав:

— Ох, ну вас і потріпало. Є серйозні рани? А, сам подивлюся.

— Я в порядку, — поспішно сказала Бетсі. — Васі треба допомогти. У нього плече сильно розірване.

— Уже бачу, там і на грудях мітка є. Ну-но, лягай, — незрозуміло навіщо попросив мене орк, бо водночас підхопив мене з-під рук дівчини й поклав на камінь.

— Дивно… У тебе, окрім рани, ще й енергоканали пошкоджені, а рівень життєвих сил майже на нулі. Тебе вампірили, чи що…

— Він сам себе висушив, — відповіла на риторичне питання Шаграта Бетсі. — На нас напали одразу дві тварі…

— Демони, — поправив її Свак.

— Демони? — перепитала Бетсі, широко розплющивши очі.

— Тобі не почулося. На нас напали одержимі, а потім — і самі демони.

— Ой, а звід… — почала розпитувати Бетсі, але орк грубо її перебив.

— Сам себе? Як він це зробив?

— Він вливав власну енергію в м’язи й сприйняття. Я встигла побачити лише кінець його бою, коли він повністю себе виснажив, але навіть тоді я ледве могла встежити за його рухами, — пояснила Бетсі. Коли вона закінчила, у нашій групі повисла тиша. На мене мовчки дивилися чотири пари замислених очей.

— Це погано? Я зробив щось не так? — обережно спитав я, холонучи від страху. Тепер мені здавалося, що дика слабкість і пекуча порожнеча всередині — це щось на кшталт передсмертних сигналів. — Я буду жити?

— Погано? Жити? Та куди ти тепер дінешся! — заревів орк, стискаючи мене в обіймах. — Пара тижнів, ви чули? Пара тижнів — і мій учень ступив на Шлях Життя! Скільки там до Русмара? Це треба відсвяткувати! — не на жарт розійшовся Шаграт, випускаючи мене з обіймів.

— Що ж, вітаю, хлопче, — ляснув мене по плечу Свак. — Чудовий початок і рідкісне везіння. Зазвичай перші кроки на Шляху роблять не раніше ніж за пів року навчання й медитацій. Ти зміг раніше. Молодець.

— У нього не було вибору, — зауважив невідомо звідки з’явлений Ерел.

Виглядав він доволі кепсько. Уся ліва сторона була в дрібних прорізах, з-під яких виднілася тонкоплетена кольчуга. З лівого передпліччя сочилася кров, а зі щоки була здерта шкіра.

— Убий або помри. Він обрав убити. Без використання внутрішньої енергії він не зміг би вбити чотирьох демонів, — завершив свою думку ельф.

— Я, здається, не казав, скількох зміг прикінчити. Звідки ти знаєш?

— Бачив.

— Та й що то за вибух був? І хто це так надрав твою ельфійську дупу? От ні на мить не повірю, що це зробили ті червоноокі чудили, — спитав Свак.

— Демонолог. Некромант. Той, хто активував пентаграму й віддавав накази голему плоті. Я не зміг його навіть поранити — він парирував усі мої атаки, не перериваючи речитативу. Не певен, але мені здається, що він хотів вселити когось у голема.

— Гончу, — відповів Шаграт. — Тут і думати нічого. Форма заточена під неї. То що далі?

— Я його підірвав, — знизав плечима ельф. — Мені вистачило сили зламати утримуючий контур пентаграми.

— І ледь не відправився до праотців! Вухата дубино! Підірвати накачану пентаграму в печері! — обурювався гном. — Ти впевнений, що він мертвий?

— Я не казав, що він мертвий. Я казав, що підірвав його, — уточнив ельф. — Я був у тій печері. Тіла немає. Хід завалений. Він утік.

— Ти розгледів, хто це був? — спитала Руана.

— Ні. Його приховував просторий балахон із глибоким капюшоном. Він невисокого зросту. Трохи нижчий за Свака.

— Що, теж гном? — поцікавився той.

— Можливо, але не обов’язково. Або ти забув про хобґоблінів, ґоблінів? Хоча те, що він пішов печерами… — міркував уголос Шаграт.

— Ти Васі взагалі-то хотів допомогти, — нагадала про мене Бетсі.