Розділ 16. Вижити за будь-яку ціну

Одразу після крику незнайомого мені стражника події понеслися навскач. На природні уступи й парапети, розташовані високо вгорі, з печер посипалися істоти в подертих хламидах, з луками в руках, і заходилися обсипати нас стрілами. Усі вони були різного зросту й статури, але об’єднувало їх одне — яскраво-червоний вогонь в очах і темні, майже чорні обличчя, приховані під каптурами. Здавалося, ніби замість зіниць у них потужні ліхтарі.

На караван посипалися десятки стріл. Кілька з них пробили тент нашого фургона й застрягли в ліжку. Рвонувши Бетсі до себе, я затягнув її під фургон, ховаючись від стріл.

Зі свого укриття я бачив, як за десяток метрів над нами чорна, безформна хмара ривком переміщувалася між нападниками. Швидкий спалах гостро нагостреної сталі — і чергова хламида мертво осідає на каміння. Ерел, а це точно був він, уже атакував наступного.

На початку каравану Шаграт шалено крутив свою сокиру, розрубуючи стріли просто в польоті. Руана, що стояла за метр у нього за спиною, була озброєна великим мечем із широким лезом і, подібно до нашого друга, приймала стріли на клинок.

Свака я не бачив, але, судячи з триповерхового мату, що лунав удалині й від якого засоромилися б навіть портові шлю… кхм, дами, він був точно живий. А з ледь вловлюваного контексту — ще й цілий, але дико розлючений тим, що йому на голову сиплються стріли й не зовсім живі вороги.

Внизу стражники, що вижили після першого залпу, швидко перегрупувалися й, змінивши мечі на арбалети або луки, відкрили вогонь у відповідь.

Відверто кажучи, наше становище було незавидним — у нападників була як чисельна, так і тактична перевага. І навіть Ерел не змінював загальної картини бою. До того ж у його бік уже рухалася трійка вогнеоких із короткими мечами наголо.

Раптом нас накрила тінь. Висунувшись зі сховку й схопивши Бетсі, побоюючись, що це тінь від чергового обвалу, я заціпенів від побаченого. Над караваном із шаленою швидкістю проносилися великі й зовсім дрібні камені, збиваючи стріли в повітрі. Частина валунів раз по раз відділялася від загальної хмари й летіла в бік нападників, збиваючи їх або змушуючи ховатися в печерах.

Отямившись, я закрутив головою в пошуках причини цього дива. Причина знайшлася доволі швидко. Навіть три — гноми, Дазвел і його помічники. Караванник стояв усередині сфери з каміння й плавними рухами, що нагадували мені танець, без упину посилав валуни у ворогів.

Монґ і Ронґ перебували з різних боків каравану й, стоячи обличчям один до одного, керували кам’яним вихором, не пропускаючи вниз жодної стріли. Їхні напружені обличчя ніяк не в’язалися з плавністю рухів — ніби у воді, вони гнали хвилі назустріч одне одному.

Затримавши на них погляд, я впіймав себе на думці, що майже фізично відчуваю якусь «нитку» між ними, яка з’єднує їх воєдино.

Нападники з вогненними очима швидко втрачали бійців. Здавалося, перемога — це лише питання часу, аж раптом неподалік пролунав крик жаху, що змінився булькаючим передсмертним вереском. Кричала жінка.

Обернувшись на звук, я машинально вихопив меч із піхов і став у захисну стійку. Недарма. За якихось десять кроків від мене щось антропоморфне впивалося зубами в шию юної орчанки. Жилисте створіння було трохи нижче двох метрів зросту, вкрите бурою шкірою, під якою перекочувалися м’язові бугри. Замість ніг і рук — лапи з довгими, на вигляд украй небезпечними кігтями. Подовжена біла морда, вся вкрита кістяними наростами, скидалася на кістяний шолом. Ікляста паща, з якої крапала кров дівчини, мала два ряди гострих зубів, а вогняно-червоні, глибоко посаджені очі хижо вишукували нову жертву.

— Тіла! Рубайте тіла — вони перероджуються! — почув я громовий голос Ваад-Каса, який двома сокирами перемелював у фарш таку саму тварюку.

— От же ж… я ж не таке замовляв! — долинув до мене вигук Свака.

Тим часом звуки сутичок ширилися повсюди. Я й сам побачив, як зі спини щойно поваленого вогнеокого вилупилася морда тварюки, а потім і лапи. У міру того як вони підіймалися, плоть трупа всмоктувалася в них, мов желе, розтікаючись і формуючи нове тіло.

Усе це відбувалося за лічені секунди. Чварк! — і перед тобою вже стоїть ікляста бура тварина, відкидаючи геть заважаючі лахміття хламиди й вибираючи жертву для нападу.

Мені було страшно. Шалено страшно — до тремтіння в колінах і бажання кликати на допомогу маму, тата й Господа Бога на додачу. Звідусіль лунали крики болю. Хотілося втекти або сховатися, але я чітко розумів — не втечу й не сховаюся. Не вийде. Знайдуть і наздоженуть. До того ж я пообіцяв подбати про Бетсі.

Краєм ока я помітив рух праворуч. Повернувши корпус у той бік, побачив монстра, що стрімко наближався до нас. Усередині все похололо.

— Я зліва прикриваю, не забудь, — долинув до мене голос Бетсі, вириваючи з заціпеніння. Якраз вчасно.

За кілька кроків від мене монстр зробив несподівано довгий стрибок, і я лише дивом ухилився, зробивши крок убік і штовхнувши плечем Бет. Виходячи з лінії атаки, я навідліт рубонув клинком по створінню, досить вдало розпоровши йому бік. Явно не очікуючи від мене такої прудкості й атаки, тварюка покотилася камінням, притискаючи лапу до рани.

Не даючи ворогу й шансу оговтатися, я підскочив до нього й увігнав клинок під шию, згори донизу. Сіпнувшись кілька разів, уже мертва тварина стихла. Уперши ногу їй у спину, я витягнув меч — і похолов.

Дурень! Я залишив Бетсі! Тим часом її тіснили одразу дві тварюки, від яких вона дивом ухилялася, не маючи змоги контратакувати.

— Відвалили від неї! — заревів я, привертаючи їхню увагу й кидаючись на допомогу. Вийшло з точністю до навпаки. Дівчина відволіклася на мій крик і пропустила потужний удар тильним боком лапи, що відкинув її на кілька метрів і боляче вдарив об віз.

— Нііі! — закричав я, бачачи, як до неї йде одне зі створінь, явно маючи намір довершити почате. Друге ж рушило в мій бік.

— Ні, сучі діти, ні! — люто проричав я, пришвидшуючись і повністю ігноруючи тварюку, що збиралася атакувати мене. — Ні! — майнуло в голові, коли я зрозумів, що явно не встигаю заблокувати удар лапи по Бетсі.