Розділ 15. Ущелина

Боже! Який же це кайф — просто лежати на струганих дошках і дивитися на хмари, що пливуть небом. Яке ж це задоволення — відпочивати, знаючи, що зелений тиран зайнятий патрулюванням і в найближчі пару годин тебе точно не дістане.

Я лежав у напівпорожньому причепі. Дальня його частина була акуратно заставлена трьома щільно збитими ящиками, на яких я без особливих труднощів розгледів напівстерту піктограму стріли у вогні. Запалювальні, чи що? Уффф… та яка різниця.

Незабаром буде обід, а я навіть не впевнений, що зможу сам дійти до роздачі. Вже другий день Шаграт відверто знущається з мене, називаючи це легкими тренуваннями.

Підйом, як я вже зрозумів, у нас тепер о четвертій ранку — за п’ять годин до виходу каравану. За цей час я встигаю разів із двадцять проклясти своє рішення тренуватися, з десяток разів фізично здохнути, падаючи від безсилля, кілька разів послати у пішу далечінь злорадно усміхненого або відверто регочучого з мене Свака і навіть попити водички.

Починається все з «легенького». Спершу — невелика суглобова розминка й розігрів м’язів, потім мені видають каменюку розміром з мою голову, і ми разом з орком біжимо десять кіл навколо каравану, причому на останніх колах мене або підштовхують у спину, або зі словами: «Двоє вийшло — двоє дійшло» закидають на плече. Скажу так: таксі з орка — зовсім не люксове. Трясе дико, ще й камінь тримати змушують. Такий собі сервіс.

Після пробіжки — віджимання з каменем на спині. Потім — прес, з каменем на грудях. Після нього — присідання. І нізащо не вгадаєш, із чим саме! Звісно ж, з каменем — куди ж я без нього! Трохи розминаємо м’язи, тягнемо сухожилля і переходимо до фехтування. Пара годин болю й принижень — і тренування можна завершувати, пробігши наостанок ще з п’ять кіл із ненависним каменем.

Хмари. Пухнасті зефірки в блакитному морі небосхилу, що безтурботно пливуть за подихами вітру. Зараз я б не відмовився стати такою ж «зефіркою» й плисти рікою життя, не зважаючи на пороги. От тільки я не хмарка, і мене радше розіб’є об скелі, або винесе на тихий берег нікчемності, або ж понесе течією до високого водоспаду. Треба зібратися й рухатися вгору. Проти течії. Міцно стиснувши зуби, чіплятися за будь-які корчі й плисти, плисти, плисти, доки не дістанешся свого острова Мети.

— Живий?

— А? — вирвався я зі своїх думок і, доклавши зусилля, зі стогоном підвівся на лікті. — Нє, зовсім не живий! От узагалі ні краплі! — замотав я головою, побачивши усміхнену пику Шаграта.

— Дарма. Кухар сьогодні обіцяв приготувати щось особливе. Але якщо ти кажеш, що живих тут немає, то я можу забрати твою порцію?

— Ні! Не забереш!! Мій організм зараз висмоктує з мене всі соки на реанімацію мого напівживого тіла. Шлунок другий день від спини не відлипає, і якщо ти посмієш позбавити його їжі — я точно ковзани відкину.

— Ну а мені-то що з того, окрім твоєї порції, а? Як ти там учора казав? Сніданок з’їж сам, обід поділи з другом, а вечерю віддай ворогові? Так от — будемо вважати, що ти поділив зі мною обід за сьогодні й за вчора. На мою користь.

— Може, мені й вечерю тобі одразу віддати? — знущально спитав я орка, перевалюючись через борт причепа й мішком падаючи на землю.

— Можеш, чому ні? Тим паче, це буде твоя остання вечеря, — не перестаючи усміхатися, відповів він і, глянувши на мій здивований вираз обличчя, додав: — У мене вороги довго не живуть. Мруть швидко.

— А, всього-то? А я вже подумав… Але ти ж розумієш, що тобі від цього тільки гірше буде? Я ж після смерті стану безтілесним привидом і переслідуватиму тебе до кінця твого життя.

— Хах! І що?

— І що? А от уяви, — почав я відповідати Шаграту, розминаючи спину й не поспішаючи плетучись з ним у бік черги до кухаря, — сидиш ти десь у шинку, травичку свою їси, а тут я як почну тобі просто у вухо вити, що ти їжу в бідних козенят і ягнят відбираєш, наші луги зелені позбавляєш…

— Пфф… теж мені!

— Ах так? Тоді ще ситуація! Ти в тому ж шинку зустрічаєш дівчину — таку, велику, зелену, з великими іклами, яка теж без тями від броколі й ріпчастої цибулі. Знайомишся з нею, пригощаєш даму розсольчиком або ж вишуканим соком жовтого огірка трирічної витримки й, пообіцявши показати їй свою книгу рецептів «Сто страв з кульбаб», ведеш у номер, а там…

— Все, все! Твоя взяла, забирай свою порцію. Тільки пообіцяй, що не станеш привидом.

— Можу пообіцяти не залітати до тебе в номер, підходить?

— А, хвург з тобою, підходить!

Задоволений своєю маленькою перемогою, я тріумфально подивився на орка й усміхнувся — отакої!

За розмовою ми підійшли до польової кухні й стали в чергу до казана. У повітрі витав одурманюючий аромат спецій і тушкованого м’яса.

— Щось чуття мені підказує, що сьогодні ти віддаси мені свою порцію, — промовив я.

— З чого це? — здивовано спитав орк.

— А от дивись! Пахне чим? М’ясом? М’ясом! Казан ми бачимо один? Один! І щось мені підказує, що окремо тобі ніхто салатик не готував. Тож…

— То свій гуляшик він віддає мені? — вклинилася в розмову незрозуміло звідки з’явлена Бетсі.

— Ну або так, — не став сперечатися з очевидним я.

Орк нам на це нічого не відповів. Зате коли підійшла наша черга брати їжу й старий, трохи повненький кухар, побачивши Шаграта, жестом показав тому почекати, він просто світився від розпираючого його передчуття. А коли посланий кухарем хлопчина приніс великий піднос із салатом, овочевим рагу та великою буханкою хліба, мовчки потряс усім цим у нас перед очима й із задоволеною міною пішов у бік лавки.

— Ну не гад же, а? — протягнула Бет, проводжаючи його роздратованим поглядом. — Шкода йому було тарілочку гуляшику мені залишити?

— Мені більше цікаво, як він умовив кухаря готувати йому окремо.

— А ти гроші в нього забирав? — вкрадливо поцікавилася дівчина.

— От гад!

— А я тобі що казала? Гаразд, ходімо до нього — він і нам лавку зайняв.