Розділ 14. Караван

— Ну от дарма ти хлопця пожалів, — буркнув гном, дивлячись на мене, позеленілого від скачки й такого, що ледве тримається в сідлі. — Прив’язали б до коня — він би ще стільки ж пробіг.

— Чув? — весело гукнув мені Шаграт. — А ти мене ще тираном називав! Та ні, Сваку, якби ми його прив’язали, він би не добіг — його б дотягли, і я не ручаюсь, що до каравану доставили б цілого Васю в повній комплектації. А ми ж цього не хочемо, правда? — відповів гному орк, регочучи на все горло.

— Ну, вперед пустив би та своєю драконячою зубочисткою підштовхував, — парирував гном. — Конвоювали ми якось із вухатим трійку бандитів таким методом, і ти не повіриш, скільки вони пробігти змогли! — задоволено крякнув той.

— Хм… а думка непогана, — задумливо почухуючи підборіддя й дивлячись на мене оцінювальним поглядом, протягнув орк. — Вася, слухай…

— Та яке ж я вам зло зробив, га?! — зло крикнув я на парочку, що перемовлялася про мене, перебиваючи Шаграта, і зосередився на тому, щоб утримати вміст шлунка всередині.

Коли я сказав, що не вмію їздити верхи, то, всупереч моїм очікуванням, мене й справді погнали пішки, ще й навантаживши моїм же рюкзаком, а не посадили другим до когось у сідло. Самі ж хлопці їхали на конях, час від часу обертаючись до мене, щоб я не загубився з поля зору, і підбадьорюючи вигуками:

— А швидше можеш?

— Дихай рівніше! Не опускай голову!

— Уяви, що за тобою дракон женеться і от-от підсмажить твої п’яти!

Загалом — це було більше схоже на відверте знущання, ніж на підбадьорення. Бетсі спочатку намагалася заступитися за мене, але орк коротко й безапеляційно її осадив формулюванням:
«Він хотів тренування — він отримав тренування».

Через пару миль мого бігу, коли я вже ледь волочив ноги від рваного темпу й ваги наплічника, наді мною змилостивилися і, з доброти душевної, дозволили зняти рюкзак. Після цієї милості я протягнув ще з милю й гепнувся на дорогу, заплутавшись у власних ногах. Так — як виявилося, буває й так.

Після цього Шаграт, під дружній регіт Свака й стримані усмішки ельфа, просто закинув моє безвольне тіло на вільного коня, прив’язав його вуздечку до свого сідла — напевно, щоб я не втік, — і ми рушили далі.

До каравану ми вийшли за кілька годин. Ще здалеку я побачив велике скупчення возів, що стояли на галявині біля дороги. Великі підводи з вантажем чи припасами були підігнані майже впритул одна до одної й утворювали великий круг-периметр, усередині якого знаходилися житлові вози, люди й тварини.

— Це вони що, нас чекають? — спитав я.

— Не тільки. Віз зі спеціями й листи. Нас — за компанію, — відповів ельф.

Наша група проїхала крізь невеликий прохід просто у внутрішнє кільце. Злізши з коней і передавши їх чотирьом хлопчакам років дванадцяти, ми рушили за Сваком і Ерелом у бік групи, що сиділа біля невеликого вогнища.

Увесь час, поки ми йшли до багаття, я крутив головою на всі боки, роздивляючись довкола. А дивитися було на що! Безліч возів, підвод, імпровізованих причепів із товарами, що кріпилися до тих самих возів. Одні були житлові — крізь прочинений тент можна було розгледіти щось на кшталт великої лежанки й пару-трійку скринь поряд. Інші — з товарами. В одних акуратно складені ящики й тюки, в інших — для надійності стягнуті стропами довгі колоди, що відливали тьмяно-рожевим кольором.

Пара карет із багатим зовнішнім оздобленням і безліччю кованих деталей. По боках однієї, невеликої закритої карети, була майстерно намальована гірська гряда зі сніжними вершинами, освітлена двома повними місяцями. Зорі були викладені склом або камінням — так вони переливалися на сонці. Друга карета виглядала скромніше, хоч і була вдвічі більшою за першу. Майже вся вона була вкрита кованим деревним візерунком, що ніби оплітав її.

Було місце й для тварин. Окремо стояли на прив’язі коні. Поруч із ними — великі тяглові мули, які своїми розмірами й пропорціями нагадали мені бика зі старого мультика про козаків. Окремо від них, трохи осторонь, стояла прив’язь із ящерами. Хижі й небезпечні істоти самим своїм виглядом напружували інших тварин. Коні, що були ближче до них, тулилися одне до одного й намагалися відійти якомога далі від хижаків, наскільки дозволяла вуздечка.

Повсюди снувало багато народу. Хтось збирав намети, носив коробки й ящики, годував тварин або ж запрягав їх у вози. Гасилися багаття. Що мені особливо сподобалося — всюди прибирали за собою сміття: хмиз і колоди стягували в одне місце, перекинутий задумливим орком у халаті чан із кашею тут же підняли, а розсипане присипали землею.

Людей… кхм… еее… і не тільки людей було безліч. Навмання — з півтори сотні точно. Переважно — орки, які були як в охороні, патрулюючи обоз пішки або на ящерах, так і в ролі купців. Я бачив, як повз нас пробігала ділова група гномів, що несла величезний брезентовий тюк.

— Ось, Дазвеле, ті хлопці, про яких я казав, — мовив Свак, звертаючись до худорлявого сивого гнома з тонко стиснутими губами й гострим поглядом, що сидів біля багаття. Одягнений він був у яскраво-жовтий щільний халат, а на голові мав щось схоже на берет. Поряд із ним сиділа пара гномів у однакових полотняних костюмах і величезний, навіть більший за Шаграта, орк, закутий у масивний залізний нагрудник із шипастими наплічниками.

— О-хо-хо! То ось хто винуватець такого гармидеру в місті? Ну й шуму ж ви наробили! — зареготав гном і жестом указав на лавку поряд. — Сідайте! Я Дазвел, це Монґ і Ронґ — брати й мої помічники. А це Ваад-Кас, начальник охорони мого скромного каравану, — представив він себе й свою свиту.

— Шаграт. А це Руана, Бетсі й Вася, — взяв слово наш зеленошкірий друг і першим сів поруч із Дазвелом, потиснувши простягнуту руку.

— Що ж, і справді дужий. Ерел радив найняти вас як охоронців, і знаєш — я його послухаю. Безкоштовне харчування для всієї вашої групи й по два золоті лати тобі й їй, — кивнув гном у бік Руани, — по прибуттю на перехрестя до Русмару. Годиться?