Глава 13 Імена у сузір’їв?

Різко розвернувшись на п’ятах, гном швидким кроком рушив у бік пагорбів, час від часу озираючись на міські стіни. Шаграт ішов поряд із Руаною. По його обличчю було видно, що він картає себе за те, що допустив поранення подруги. Ми з Бетсі замикали колону, намагаючись не відставати.

— Навіщо ти мене вдарив? — із викликом і легким здивуванням запитав я орка, коли ми зайшли до гаю й повалилися на траву на невеликій галявині.

— Щоб не заважав. Ти що, думаєш, вони відпустили б когось живим, Васю? — похмуро відповів Шаграт. — Твоя самопожертва тут була явно не до місця. Ти був готовий здатися без бою.

— Вони сказали, що відпустили б вас, — не вгамовувався я. — Якщо був шанс уникнути цього, — я махнув рукою в бік Руани, — то я хоча б спробував ним скористатися. Я сподіваюся, що ти маєш рацію, але якби вони справді вас відпустили — це було б того варте. Одне життя на п’ять. Як на мене, дуже вигідний обмін. Та й узагалі, нам пощастило, що ніхто не лишився там, на бруківці, — тремтячим голосом сказав я, дивлячись йому просто в очі й час від часу кидаючи погляди на Руану.

— Годі, хлопче, тобі ж сказано — бій усе одно був неминучий, — уліз у розмову гном. — На виході на нас уже чекали. Ерел їх прибрав. Тож не забивай собі голову й лягай спати — завтра буде довгий день.

— Це неправильно, коли за вчинки одного розплачуються всі, — спробував я заперечити. — Усі, хто йому дорогий.

— Це життя. Воно завжди таке. У ньому немає справедливості, — повчально мовив гном. — Шаграт учинив як друг. Прийми це й іди далі. А якщо не виходить — скажи сам: як би ти вчинив на його місці? Мовчиш? От і мовчи. Краще спи, — підсумував гном і, обпершися на дерево, буркнув: — Зелений, ти перший на варті. Розбудиш мене за пару годин.

Шаграт ствердно кивнув і пішов на край гаю. Бетсі, зробивши кілька кроків, упала просто посеред галявини й, підклавши руку під голову, миттю відключилася. Гном наслідував її приклад, лише замість руки обрав середній камінь. Руана відійшла на інший бік галявини, а я лишився біля великого дерева. Влягшись під ним на траву, я спробував заснути.

Не вийшло… Я не спав. Довго перевертаючись на м’якій траві, я міркував про те, що зі мною сталося за останні дні. Моє нове життя разюче відрізнялося від того спокійного й розміреного існування, яке я мав раніше. Тепер, коли було з чим порівняти, ті проблеми, що лишилися на Землі, вже не здавалися мені чимось… чимось важливим. Нічого. Абсолютно. Робота? Дурниця! Завжди можна знайти спосіб підзаробити. Питання лише в «престижі» запропонованої праці. Дівчина? Я тільки-но розміняв третій десяток! Хто сказав, що саме з нею я проживу все життя? Друг… так, друг лишився… Хай він і той ще покидьок, але ж я міг дати йому виговоритися або пояснитися, та замість цього просто втік.

Крізь листя дерев наді мною пробивалося світло двох місяців. Лежачи на спині, я дивився на чисте, без жодної хмаринки, зоряне небо, що проглядалося крізь проломи в кронах гаю. Незвично яскраві зорі, складені в химерні сузір’я. Цікаво, які назви давали їм у цьому світі? Сузір’я Вождя кентаврів? Чи Вогняної саламандри? Або, якщо в нашому світі називали сузір’я на честь міфічних істот, то тут — чогось реального? Наприклад, Мисливця? Хоча ні, у нас же є Стрілець… Може, Коваль? Або Орач? — міркував я, зачаровано дивлячись на міріади вогників. Панорама зоряного неба заспокоювала ураган емоцій, що вирували в мені, спрямовуючи думки до більш філософських висновків.

Як же простіше було б, сядь я тоді у звичайне таксі. Зараз би спав у нормальному м’якому ліжку. Тішився б складеною сесією й точно не переймався б тим, уб’ють мене нелюди-головорізи чи ні. Напевно, я б порвав з Ірою і точно розібрався б із Нікітою. Швидше за все, я б просто плюнув на все, що сталося, і лишив би їх у спокої, адже, як кажуть поети й романтики: «Серцю не накажеш». «Хех… ну так… А в мене це жартома було», — гірко всміхнувся я подумки. Але якщо серйозно — так, певний час я б ігнорував присутність Іри взагалі й, так, не відразу почав би нормально й легко спілкуватися з Ніком. Але почав би! Він, звісно, вчинив як дивак на літеру «м», але це життя — упевнений, далі в мене було б… було б, якби я лишився ТАМ, багато подібних випадків із сумнівною мораллю. І я впевнений: у жодному разі не варто так легко розкидатися друзями, навіть не давши їм шансу на виправдання.

Мені щось тиснуло під стегном. Я знову почав заводитися. Роздратовано покрутився, вирівнюючи під собою землю. Не допомогло. Підвів корпус «містком», упершись у п’яти й плече, та провів рукою по заважаючому місцю. Камінь. Клятий камінь, який я ніяк не міг прибрати з-під себе. Дратує! Тихо буркочучи, я зсунувся трохи правіше й заходився вмощуватися наново.

— Що, хлопче, не спиться? — почув я негучний голос Свака.

— Каміння тисне, — буркнув я, підіймаючись на лікоть, щоб побачити гнома. Він сидів на корені великого, схожого на дуб, дерева, спиною до нього, витягнувши ліву ногу вздовж кореня й дивлячись у бік міста. Хмикнувши, гном трохи повернув голову до мене:

— А от п’ять хвилин тому не заважало. То я й питаю: точно каміння? Може, голову чимось забив? То сідай, розкажи, — плеснув він по кореню поряд із собою. — Ніч довга. Часу на будь-яку розмову вистачить. Та й під поглядами Старших якось легше.

Я трохи вагався, потім підвівся й обережно, намагаючись не шуміти, підійшов до гнома. Той прибрав ногу й посунувся ближче до дерева.

— Старших? — спитав я. — Кого ти маєш на увазі?

— Старших, звісно, — усміхнувся в бороду гном. — Наших вождів. Наших предків. Батьків і батьків їхніх батьків, що дивляться на нас із висоти зірок. Усі ми — їхні діти, і їхній батьківський обов’язок — наглядати й наставляти. Вони радіють нашим перемогам і засмучуються поразками. Іноді вони, — гном обвів рукою небосхил, — приходять у снах. Дають поради або висловлюють невдоволення.

— У нас теж є повір’я, що зорі — це душі померлих, але лише тих, хто прожив правильне життя.