Глава 12 Нічна прогулянка

Синхронно повернувши голови в бік, на який вказав ельф, ми побачили, як до таверни заходить пара знайомих латників у супроводі чотирьох рішуче налаштованих орків у кірасах із мечами на поясах. Просунувшись углиб зали, вони розосередилися, постійно крутячи головами в пошуках чогось. Або когось. Пара орків рушила до сходів на наш поверх.

— Думаєш, це по нас? — занепокоєно спитав я.

— По тебе. Можливо, і по твоїх друзях теж. Але точно не по нас, — байдуже відповів ельф, не відриваючись від розглядання тріщинок на столі перед собою.

— Шаграте, а як ти гадаєш, скільки нам треба залишити на чай офіціантці, щоб вона показала нам запасний вихід? — підводячись зі свого місця і жестом захоплюючи за собою решту, кинув я оркові.

— Ніскільки. Я й так знаю, де він, — відповів орк і, відповідаючи на мій німий погляд, додав: — Та так… довелося дізнатися кілька років тому, коли з однією шаманкою в поглядах розійшлися, — тепер на орка схрестилися всі п’ять пар очей за нашим столом і, здається, навіть дехто за сусідніми. — Там така історія вийшла… — почав було виправдовуватися Шаграт, але його перебив окрик знизу:

— Ось вони! Другий поверх! Ваґсе, Шешасе — біля входу, решта нагору! — скомандував один із латників у повному обладунку й, оголивши меч, рушив до нас.

— Я позичу? — риторично спитав орк у нас, підхоплюючи бочонок і запускаючи його в бік тих, хто підіймався сходами. — До дальньої стіни, швидше! — скомандував він, хапаючи свій топір і пропускаючи нас уперед. — За гобеленом буде двері.

— Виродок! — заревів Свак, хапаючись за голову і проводжаючи летючий бочонок сумним поглядом. — Там же ще пінти зо дві залишалося…

Перша пара солдатів ухилилася від хмільного снаряда, просто зробивши пів кроку вбік, а латник, що йшов позаду, просто відбив бочонок різким ударом руки, відправивши його в стіну таверни.

— Панове, — гулко рознісся залом голос суворого гнома за барною стійкою, — це приватний заклад, у якому не терплять безладу. Сховайте зброю. Від гріха.

— Арні, цей хлопець нам потрібен. Ти знаєш, кому ми служимо, — відповів гномові перший латник.

— Знаю. І мені це байдуже. Моя таверна. Мої правила. Правила для всіх однакові, і вам це відомо. Як і те, що буває з порушниками, — блиснувши очима, рівним, ледь загрозливим тоном прогримів гном.

У трактирі запала повна тиша. Всі відвідувачі, завмерши, дивилися на непроханих гостей, припинивши розмови й інші справи. У милих, прудких офіціанток, що стояли в різних кінцях зали, таці змінилися на мініатюрні арбалети. Напруга зростала.

Тим часом наша четвірка встигла добігти до гобелена й, відкинувши його, натрапила лише на суцільну стіну. Орк винувато знизав плечима — мовляв, прохід тут точно був. Двоє аркових знайомців і далі сиділи за столом: Ерел так само захоплено розглядав стіл, а Свак, обхопивши голову обома руками, тужив за так бездарно втраченим елем.

— Гаразд, — витримавши коротку паузу, відповів гномові перший латник, — ми йдемо.

Після цього вся браво-шістка сховала зброю, розвернулася й мовчки покинула трактир, під пильними поглядами десятків очей. Щойно останній із воїнів вийшов на вулицю, зачинивши за собою двері, відвідувачі «відмерли» й продовжили займатися своїми справами, наче хтось натиснув кнопку play.

— І що тепер? Вони від нас відчепляться? — занепокоєно спитала Бетсі, смикаючи Руану за рукав костюма.

— Мабуть. Вони ж самі сказали, що йдуть, — знизала плечима та.

— Взагалі-то, їм потрібен я, і, може… — почав було я.

— Може, ти заткнешся? — грубо перебила мене дівчина. — Чи ти з першого разу не зрозумів, що ми тебе не кинемо? Разом утекли від тих гостровухих — разом утечемо й від цих, — рішуче заявила Бет, боляче ткнувши мене кулачком у груди.

— Запасний вихід. Попросимо Арні нас провести, — запропонував орк.

— І потрапите в засідку, що напевно чатуватиме з усіх боків, — сказав непомітно підійшовший ельф.

— І що ти пропонуєш? — спитав я.

— Вікно.

— Жартуєш?

— А тобі вже смішно? — холодно глянувши мені в очі, спитав Ерел.

— Швидше ворушіть булками! Бо вони й там когось виставлять, — гаркнув на нас Свак і, першим підскочивши до віконної рами, почав відпирати засуви.

— Я стрибаю першим, — сказав Шаграт, підходячи до віконного прорізу. Слідом рушили й ми, на ходу поправляючи одяг і спорядження на поясах. Проходячи повз наш стіл, я кинув на нього чотири золоті монети — оплатити рахунок і трохи згладити завдані незручності.

Орк щойно вистрибнув з вікна й, приземлившись на бруківку та уважно озирнувшись, скомандував:

— Давайте, хто наступний? Я ловлю.

Коротко фиркнувши, даючи зрозуміти, що її-то ловити точно не треба, поряд із Шагратом приземлилася Руана — граційно, попри свої габарити, перемахнувши через підвіконня й одразу діставши з поясної петлі кийок, ставши в оборонну стійку. За нею я спустив Бетсі, обережно передавши її в руки Шаграта, і, коротко подякувавши ельфові з гномом за допомогу, сам вистрибнув у вікно.

— Куди тепер? — спитав я орка.

— Ліворуч до ринку, далі — через шевський провулок до міської стіни, — прогримів щойно приземлений поруч Свак. Поряд із ним безшумно опинився ельф.

— Чого завмерли? Думали, ми зіллємося й пропустимо таку веселуху? Хрін вам два! Топаємо! — гаркнув на нас ошелешених гном, витираючи бороду лівою рукою. — Ти мені тепер новий зелений бочонок винен, зрозумів? — поставив він орка перед фактом.

— Час, — беземоційно повідомив усім Ерел і рушив у вказаному гномом напрямку.

Коротко переглянувшись, ми швидким кроком пішли за ним. Вулиця була порожня — ані випадкових перехожих, ані світла у вікнах. Нікого. Лише з періодичністю у два десятки метрів висіли малі світні сфери, освітлюючи нам шлях, та обидва місяці визирали з-за дахів. Гулко лунав перестук наших кроків. Вибігши на ринкову площу, ми перетнули її по діагоналі, обминаючи фонтан і звертаючи в непримітний провулок, до того ж завішаний щільною клаптиковою тканиною.