Розділ 11. Нові знайомства

Я стояв над поваленим супротивником, здобувши перемогу в своєму першому в житті серйозному поєдинку. Навіть тоді, коли ми з Нікітою дивом відбилися від п’ятьох гопників на сочинській дискотеці, відбувшись легкими забоями й майже цілими обличчями, я не відчував такої легкості й гордості за себе. Тримаючи алебарду з трохи погнутим лезом за середину древка, я підняв її на витягнутій руці й, знайшовши поглядом лорда Валеля, що сидів у своїй ложі, жартома віддав йому честь у стилі американських фільмів — приклавши вказівний і середній пальці до скроні й ледь смикнувши рукою.

Обличчя ельфа було напружене, а очі випромінювали таку лють, що, якби в цьому світі існували порчі й зурочення, я був би вже тричі мертвий. Після мого привітання в його бік він аж побагровів і з такою силою стис золотий келих, що той зім’явся, мов пластиковий стаканчик.
«Ого, — відзначив я про себе, — оце тобі й витончені, жіночні ручки. Щось мені підказує, що ті телохранителі йому не так уже й потрібні», — міркував я, рухаючись до відчинених дверей.

З протилежного боку арени до оглушеного латника мчали четверо кремезних орків із добротними ношами. Підбігши до лицаря, вони спритно перекинули його на них, не морочачись зі зброєю, що так і лишилася лежати на піску, і в тому ж жвавому темпі повернулися назад.

Пройшовши коротким коридорчиком і опинившись у вже знайомій кімнатці, я одразу ж потрапив у ведмежі обійми робо-гнома, і тому страшенно зрадів, що востаннє їв ще зранку — дістатися він зміг лише до живота, але передавив знатно.

— Ааа! Я ж тобі казав, стрижений ти хрін! Не укокошать хлопця! Не укокошать! — радісно волав Свак, випускаючи мене з лещат і кілька разів гупнувши по моєму стегну з такою силою, що я перестав його відчувати.

— Мої щирі вітання, — рівно мовив ельф, усе так само лежачи на лавці. — Гарний бій. Виснажити й оглушити. Розумно, — додав він, водночас дістаючи з пояса пару монет і перекидаючи їх гномові.

— О! А ось і грошики, — гаркнув Свак, зловив монети й, спробувавши кожну на зуб, закинув їх у відщіпний кишеньок на грудях.

— Еее… дякую за привітання, але ви що, ставки на мене робили?

— Це арена. Тут або б’ються, або роблять ставки. Іноді й те, й інше, — зауважив Ерел. — Чи тебе зачепило, що я поставив не на тебе?

— Ну-у… так, трохи, — зізнався я.

— Дарма, хлопче. От ти б на моєму місці на кого поставив, а? — співчутливо спитав гном, важко всідаючись на лавку біля голови ельфа. — Мовчиш? Отож! Немає тут нічого образливого. Проста, сувора правда — і ти, щасливий хвурґів викормиш, що затовк цю правду кобольдам під хвіст і вижив, — розпалювався гном, тицяючи в мене пальцем.

— Наступний бій! Ерел, п’ятихвилинна готовність! — пролунав знайомий окрик з-за аренної брами.

Ельф розплющив очі, потягнувся, витягнувши руки вгору, а потім різко, пружно скочив на ноги. Лівою ногою викотив і підкинув до того непомічений мною довгий згорток, з якого виднілася пряма, обмотана вузькою смужкою шкіри, руків’я меча з круглою гардою, і, спіймавши його лівою рукою, звернувся до мене:

— З тебе бочонок темного, не забув? Години за дві у Залізного Арні, знайдеш?

— Знайду, — запевнив я. — Тільки я буду не сам. З друзями.

— То й чудово! Більше люду — крутіша пиятика! — припечатав долонею по лавці гном. — Чув, Ереле! — крикнув він у бік ельфа, що відходив. — Швидше закінчуй. Без твоїх цих танців.

— Не більше не менше, але трьох приведу, — пообіцяв я і, гукнувши вслід зниклому за дверима ельфові побажання удачі, безперешкодно вийшов у довгий коридор.

Буквально за першим же поворотом до мене вибіг знайомий худорлявий орк і, не кажучи ні слова, повів мене заплутаними переходами. За кілька поворотів він вивів мене до виходу на аренну площу й так само мовчки зачинив за мною двері.

Надворі вже був глибокий вечір — ще пів години — година, і ніч повністю накриє місто. Що дивно: хоч поле арени й було під відкритим небом, там світилося, мов удень. Тоді я не надав цьому значення, а зараз, вийшовши на вулицю, воно само собою згадалося.

На площі, за кілька метрів від стін будинків і на висоті трьох-чотирьох метрів, висіли магічні світильники, що випромінювали м’яке біле світло. Ліворуч від головної арки входу рівним рядком стояли чотири невеликі карети з запряженими парами коней. Кучери або спали на козлах, або вичісували скакунів. Тут і там пробігали рідкі перехожі, що поспішали у своїх справах і зовсім не звертали уваги на шум, який долинав з арени.

— Ось він! Живий, — почув я до болю знайомий голосок, а за мить побачив і всю нашу трійцю, що виходила з арени.

Шаграт із Руаною квапливо йшли в мій бік, тоді як Бетсі неслася щодуху. Чую — на мене чекають пекельні обіймашки. Так і сталося. Не добігши кілька кроків, дівчина з силою відштовхнулася від бруківки й, стрибнувши, повисла мені на шиї.

— Знаєш, я передумала. Ми більше так цікаво заробляти не будемо. Це небезпечно, — промовила вона й міцно притиснула мене до себе.

— Нам поки й не потрібно — грошей у нас тепер вистачає, — запевнив її Шаграт, що підійшов, підкидаючи на долоні важкий гаманець.

Звільнивши мене з обіймів, Бет повернулася до орка й, примруживши очі, дуже співчутливо поцікавилася:

— А звідки це в тебе гроші, а? Ти вже когось пограбувати встиг?

— Чесно заробив, — відповів він і, самовдоволено всміхнувшись, додав: — До речі, дякую Васі. Він і тут нам допоміг.

— У чому це? — здивувався я.

— Коли Бет прибігла до нас і розповіла про халепу, в яку ви втрапили, ми насамперед кинулися до розпорядника арени, щоб спробувати тебе викупити або замінити кимось із нас, — відповів Шаграт і, побачивши моє перекошене обличчя, пояснив: — Погодься, що в мене, що в Руани шансів на арені було б значно більше.

— Так, але ж ідея була моя. Мені й відповідати, — спробував я виправдатися.

— А ми всі на це погодилися. Тож не картай себе, — заперечила Руана.