Розділ 10. Арена

Я дивився в той провулок, у якому хвилину тому зникла Бет. Вийшло. Мені вдалося вивести її з-під удару й відправити до наших. Тепер лишалося сподіватися, що в них вистачить розуму не лізти й не ризикувати марно.

— Достав мені радість, людино. Помирай довго й жалюгідно, верещачи про пощаду, — пафосно промовив лорд Валель, зневажливо глянувши мені в очі й махнувши латникам, аби ті почекали.

— На жаль, шановний, але безкоштовно я не працюю, а доставка емоцій такого штибу може вилитися для вас у надто велику суму, яку ви не зможете сплатити, — відповів я з легкою напівусмішкою, чітко усвідомлюючи, що втрачати мені тепер нічого і можна бодай залишити за собою останнє слово.

— Ну-ну. Смілива заява. Я неодмінно насолоджуся твоєю агонією з моєї особистої ложі, і коли ти таки помиратимеш від рук справжніх бійців — можеш наостанок потішитися моїм тріумфальним виглядом, — сказав ельф на прощання й демонстративно, трохи відвернувши голову, почав розглядати клумби з рожево-блакитними квітами, що півколом стояли довкола фонтану.

— Якщо на арені є тоталізатор, лорде, то поставте на мого супротивника суму побільшу, — кинув я йому у відповідь і глянув на телохранителів, що рушили за помахом руки ельфа.

Двоє латників підійшли ближче й зайняли свої місця — трохи попереду й позаду мене. Повернувши голову й запрошуюче махнувши рукою, наказуючи йти слідом, перший воїн попрямував до арки проходу, тягнучи мене за собою.

Вийшовши з дворика лорда, ми опинилися на широкій брукованій вулиці, по обидва боки якої тягнулася або кам’яна огорожа з поодинокими арками, хвіртками чи невеликими воротами, або ж, впритул одна до одної, стояли дво- й триповерхові будинки з гарною ліпниною та розписами на стінах. Дахи будинків, які я міг бачити, були викладені акуратно підігнаною червоною черепицею. Подекуди траплялися флюгери, виконані здебільшого у вигляді птахів, що сиділи на стрілі, хоча попався й один доволі незвичний екземпляр — огр чи велетень у шкурах, що спирався на стовп і тримав спис на згині ліктя, вальяжно показуючи напрямок вітру. Останній шедевр, на відміну від інших кованих вітровказівників, був вирізаний з дерева й розфарбований яскравими барвами, вирізняючись на тлі решти.

В кінці вулиці, на перехресті, ми звернули праворуч і, пройшовши ще з третину милі, опинилися на невеликій, з половину футбольного поля, площі, до якої виходили ще дві вулиці — ліворуч і праворуч від нас. Верх площі впирався в монументальну, метрів шість заввишки, арку проходу на трибуни арени, яка у висоту була не менш як дванадцять метрів і була прикрашена двома п’ятиметровими статуями закутих у броню воїнів, що завмерли в почесній варті по обидва боки входу.

Сама арена з площі була майже не видна — заважали навколишні будинки, що перекривали огляд і не давали оцінити її реальні розміри. Та й того, що вдавалося розгледіти, вистачало, аби вразити. Одразу ставало зрозуміло, що подібні видовища тут любили й не шкодували на них коштів. Від арени долинав приглушений гул сотень голосів глядачів, які вболівали й захоплювалися дійством. З цього багатоголосся я раз по раз вихоплював слова: «Убий», «Відріж йому голову», «Вставай і бийся, як воїн» та інші. По спині пробіг холодок, а сам я почав вкриватися холодним потом, усвідомлюючи, що скоро так кричатимуть і в мій бік.

Вочевидь, латники відчули мій настрій і зсунулися трохи ближче, ніби ненароком поклавши руки на руків’я мечів, припиняючи на корені навіть думки про втечу.

Всупереч моїм очікуванням, ми попрямували не до головного входу, а до непримітних дверей за десять метрів лівіше. Пройшовши крізь них довгим вузьким коридором, ми вийшли до просторої зали з десятком замкнених дверей, розташованих по чотири ліворуч і праворуч від нас та двома — попереду. Біля дальньої стіни стояла пара лав, на яких розвалилися шестеро кремезних орків-стражників у стьобаних жилетах з металевими наплічниками й важкими шипастими дубцями на поясах. Пара з них мирно спала, спершись об стіну, троє грали в кості й тихо перешіптувалися між собою, а останній стояв біля невеликої бочки, набираючи воду в дерев’яну кружку.

У самій залі, одразу при виході з коридору, стояв масивний дубовий стіл з охайними стосиками паперів, чорнильницею та розкладеними, строго за розміром — від більшого до меншого, — писальними перами. За столом сидів чорноволосий карлик із довгим носом, довгими й товстими, трохи загостреними вухами, що нагадували грубу пародію на ельфійські, та маленькими очима-намистинками. Він був одягнений у шкіряний сюртук і носив масивний монокль, у якому його праве око виглядало просто величезним. Відклавши невелику книжку, він звернувся до нас:

— Що, Валель знову смертничка прислав? Другий уже за цю декаду, — скрипуче промовив карлик. — Внесок за нього зараз сплатите?

— Зараз, — відповів правий телохранитель, перекидаючи карликові золоту монету.

— І лорд Валель просив підібрати йому «гідного» супротивника, — з наголосом на «гідного» додав латник.

— Жереб розподілу сліпий! — обурено відрубав той.

— Містер Кіссат, ця істина всім відома, і ніхто її не ставить під сумнів, — співчутливо заговорив телохранитель, — але якщо доля підбере йому потрібного супротивника і залишить лорда Валеля задоволеним від поєдинку його… кандидата, то чому б йому не зробити вам невеличкий подарунок від переповнюючих його радісних емоцій? — завершив він і поклав на стіл перед карликом ще дві монети, які миттєво зникли під записною книжкою, що впала на них.

— Як я і сказав, жереб сліпий! Але я попрошу пішлих богів надіслати хлопцеві гідного супротивника, — задоволено проскіпів Кіссат, підтягаючи до себе книжку з монетами під нею. — Можливо, боги почують скромне прохання розпорядника арени, — з єхидною усмішкою констатував він.

— Лорд Валель, як завжди, вам вдячний, шановний Кіссат, — промовив латник і, злегка штовхнувши мене в спину до столу, зник у коридорі разом з напарником. Коли вони пройшли під аркою проходу, згори впала ґратка, відтинаючи мене від входу.