Розділ 9. Легкі гроші

Я вже хвилин десять дер горлянку, намагаючись продати свою яблучну зарядку якомусь щасливому товстосумові. Час від часу до мене підходили люди, питали, що це за штука така — кукарямба? Кілька разів пропонували дати мені пару срібняків, наполягаючи на терміновості мого продажу. Я чемно відмовлявся й повертався до попереднього заняття.

Сам ринок рябів різноманітними, дивовижними особистостями. Їй-богу, Європа зі своїми вільними звичаями не така яскрава. Кого тут тільки не було! Першими впадали в око купці-орки в рожевих лляних халатах, підперезані широкими червоними поясами, взуті у величезні, мов паща крокодила, подовжені туфлі, що виглядали немов лижі. На головах у купців красувалося щось незрозуміле — наче тюрбан, але намотаний вище й завершений плоским яскраво-червоним ковпаком. Вирази облич у всіх такі поважні, що думки мимоволі зверталися до політики, нагадуючи наших депутатів. Хоча місцеві товстосуми ще й виглядають клоунськи.

Мелькали квадратні спини гномів. Зрідка погляд вихоплював гострі вуха ельфів, які всі до одного були в дорогому вбранні.

Нудьгуючі орки-стражники ходили парами вулицями, вишукуючи поглядом потенційних «щипачів» і загалом стежачи за порядком. Важкі, литі кіраси. Шкіряні чоботи з високими халявами, оббиті залізом. На поясі в кожного — короткий меч, ідеальне рішення для сутичок на вузьких вулицях, а за спиною — невеликий щит. Шоломи відкриті — чимось схожі на металеві каски.

Від думок мене відволікло наполегливе смикання за рукав кофти, в районі ліктя:

— Ти кукарямбу продавав? Є ще? Куплю! — скоромовкою випалив худорлявий гном у сірому, розшитому сріблом плащі до п’ят. На голові в нього була химерна тюбетейка того ж сірого кольору.

— Ти що, німий? Ти продавав, а?! У мене часу нема! — наполегливо крикнув потенційний щасливий покупець.

— Я, я! Звісно! Залишилася одна кукарямба. Усього за п’ять золотих вона може стати вашою! Ну що, підходить? — весело промовив я до гнома, натягуючи на обличчя свою найкращу усмішку.

— Два золоті лати, не більше, — стиснувши тонкі губи, видавив із себе гном.

— Побійтеся Бога! Вона п’ятнадцять коштує! Ви мене просто грабуєте такою пропозицією! Шість — і по руках!

— Юначе, хто вчив вас торгуватися? За всіма правилами ви мали б знизити ціну, а я — підвищити, і десь посередині ми б домовилися. Три лати.

— Не чув я про такі правила. Шість із половиною — і по руках.

— Скільки, ви сказали? П’ять? Мене влаштовує!

Я вже зрадів такій швидкій і легкій угоді та хотів ударити з гномом по руках, як у нашу розмову втрутився третій учасник:

— Двадцять латів, людино, і я забираю чарівну кукарямбу негайно! — зверхньо мовив ельф, звертаючись до мене. Руки його були сховані в широких рукавах розшитого темно-фіолетового халата, що спадали до підлоги й приховували взуття. Позаду нього стояли двоє бійців у пластинчастих латах із закритими забралами шоломів.

— Ну? Я чекаю! Я плачу більше за цього гнома, людино! — наполегливо повторив свою вимогу ельф.

— Пане, — скрипучим голосом звернувся до нового співрозмовника гном, — майте совість! Я першим вступив у переговори і…

— І ви не витримуєте конкуренції, — закінчив за нього ельф. — Ви вільні.

Гном сердито сплюнув собі під ноги й, щось бурмочучи, розчинився в натовпі. Мені навіть стало трохи шкода його.

Я обережно дістав із рюкзака пакетик із зарядкою і так само обережно простягнув його ельфові.

— Ось. Прошу. Тільки обережно — вона не любить недбалого ставлення.

У відповідь мене не вшанували словом, зате нагородили недбало кинутим гаманцем, у якому подзенькували золоті кружальця.

— Дякую за угоду! — гукнув я вслід віддаляльній компанії. Цікаво, хто ж із наших так завищив ціну, що в мене її забрали за такі гроші? Хоча чого це я — звісно ж, Бет. Питання лише в тому, яку ціну вона назвала спочатку. І дуже сподіваюся, що її вже там немає.

Підкинувши на долоні важкий мішечок із монетами, я дбайливо заховав його глибше в рюкзак і поспішив до місця збору, не забуваючи поглядати навсібіч — кишенькові злодії є в будь-яких світах.

На п’ятачку перехрестя, куди впиралася в’їзна дорога, я вподобав непримітний куточок біля стіни зачиненої гончарної крамниці. Скинувши рюкзак на землю, дістав пляшку води й останню окрайку хліба, сів на поклажу й заходився їсти, розглядаючи перехожих.

Вже давно перевалило за полудень, і за пару годин почне швидко сутеніти. У місто поспішали торговці, заводячи свої вози з упряжними кіньми та великими, метрів зо два в холці, буйволами з довгими, не менше метра завдовжки, рогами, що росли назад уздовж тіла. Не знаю, наскільки такі роги функціональні, але виглядає це дивовижно кумедно. Хоча ні: якщо до них примотати сітку, на них цілком можна перевозити додаткові вантажі.

Окрім звичних оку їздових тварин, мені пощастило побачити й дещо новеньке. Вулицею, обганяючи пішоходів і вози та лякаючи коней, швидко рухалася рептилія з вершником. Ящір трохи скидався на багаторазово збільшеного варана, якому на спину наділи сідло. Довге зелене тіло з металевим полиском, вкрите дрібною щільною лускою та м’ясистим потужним хвостом. Велика, на мій погляд, непропорційна голова з тупою мордою й виступаючими іклами, з якої з періодичністю у дві-три секунди з’являвся роздвоєний рожевий язик із металевим відблиском. Посеред лоба й над очима — невеликі кістяні нарости. На спині було закріплене невелике сідло без стремен, у якому й їхала людина, закутана дорожнім плащем до самих очей. Пронісшись повз мене, рептилія швидко зникла в провулках міста.

Так… ящір вражав! Він виглядав як новенька «феррарі» на вулицях рідного міста. Такий самий дорогий і агресивний. Цікаво, скільки такий коштує і чим його годують? Точніше — ким?

Своїх друзів я чекав близько години. Коли мені вже відверто набридло розглядати перехожих, із-за повороту вийшов Шаграт, а за мить з’явилися й Руана з Бетсі. Побачивши мене, дівчина радісно скрикнула й, помахавши рукою, побігла дрібцем у мій бік. Ця маленька комета, що випромінювала радість і захват, ледь не збила мене з ніг, кинувшись з розгону мені на шию й обійнявши теплими, дружніми обіймами.