Розділ 8. Шабар і 401 спосіб відносно чесного заробітку

Цієї ночі я чудово виспався! Чи то свіжий лісовий повітря так подіяв, чи то неймовірно м’яке ложе, яке змайстрував Шаграт із каміння, гілок і листя. Із каміння! Та я в житті не повірив би, якби мені хтось сказав, що зможу не просто спати на такому екстремальному ліжку — а ще й відпочити, а не відлежати собі все, що тільки можна! Але факт лишається фактом — я виспався чудово й почувався просто відмінно.

Я вже кілька хвилин як прокинувся й просто лежав, насолоджуючись передранковим шепотом лісу. Тихими трелями птахів. Шелестом листя. Час від часу вітер приносив негучний рокіт річкових хвиль, що накочувалися на наш берег. Це було неймовірне відчуття з легким присмаком дежавю: отак просто лежати й вдихати ранкове повітря. Майже як колись. Ще у школі. Коли ми старшокласниками ходили у короткі дводенки до сусіднього лісу, обов’язково прихопивши з собою великий похідний казан. Ну а як же? У похід — і без казана?? А кашу з тушонкою зварити? А справжній похідний чай, у який, окрім чаю, кидалося все, що траплялося дорогою до табору: ягоди, трави або, якщо пощастить, мед. Хоча якщо ягід було багато, то й на чаї можна було зекономити. Так навіть смачніше виходило.

Як до куреня підійшов Шаграт, я не помітив. От я милуюся пухнастою хмаринкою, що пропливала рожевіючим ранковим небом і була добре видна з-під навісу куреня, а за мить — умиротворливу картину змінює величезна ікласта пика з добрими очима.

— Не передумав? — тихо спитав орк, присідаючи навпочіпки біля входу.

— Ні, не передумав. А мав?

— Мав — не мав, але шанс у тебе був. Вставай, пішли за мною. Тільки не шумій особливо, Бетсі ще спить, — відповів орк і рушив у бік річки.

Швидко підвівшись, я насамперед енергійно потер собі обличчя, щоб остаточно прогнати сонливість. Здорово розсудивши, що зараз буде щось на кшталт зарядки, я вирішив не надягати кофту чи светр, а обмежитися спортивними штанами й футболкою.

Надворі було свіжо. Одразу захотілося повернутися назад у курінь і закутатися в пуховик. Скривившись, я відігнав від себе ці думки й, обхопивши себе руками та дрібно тремтячи, швидким кроком пішов за Шагратом. Проходячи повз наш табір, я краєм ока глянув на величезний ком одягу й накидок у курені Бетсі, з якого, за ідеєю, незабаром мала «вилупитися» й сама дівчина. Хмикнувши, я відзначив про себе, що вона рідкісний мерзляк, і мені навіть стало цікаво, як же вона виходить із теплого дому взимку? І це не знімаючи питання, де вона відкопала стільки речей, щоб укритися не лише з головою, а й створити маленьку подобу гори?

У сусідньому курені на спині, поклавши праву руку під голову, мирно спала Руана. Ані ковдри, ані дорожньої накидки, що могла б виконати її роль, у неї не було — найімовірніше, все це пішло на користь тим, хто мерз. Що ж, таємниця такого величезного кома майже розкрита.

Шаграт чекав мене на березі річки. Оголений по пояс, у щільних штанах, талію яких оперізувала біла шкура якогось звіра, і у високих чоботах, він викликав водночас і захоплення, і страх. Чітко окреслений прес. Могутні груди. Широкі, масивні плечі й величезні м’язи, в яких не було й грама жирового прошарку. Так… не хотів би я зустрітися з ним сам на сам навіть у звичайній бійці, не кажучи вже про справжній бій.

— Готовий? — спитав орк і, не чекаючи відповіді, скомандував: — Побігли. Не відставай!

Неквапливим темпом він рушив углиб лісу.

Легко підлаштувавшись під швидкість Шаграта, я біг поруч. За кілька хвилин орк трохи додав темпу. Я не відставав. Він прискорився ще трохи. Я все так само біг ліворуч від нього. Давалося взнаки те, що останні роки я ходив у тренажерний зал, де й намотував кілометри на біговій доріжці.

Бігти ранковим лісом було легко й приємно. Я дихав на повні груди, наповнюючи легені прохолодним, свіжим повітрям. Ноги м’яко ступали по траві, збиваючи на землю дрібні краплинки роси.

Коли Шаграт знову прискорився, я почав потроху відставати. Біг став важчим — сили скінчилися, дихання збилося. Болісно закололо в боці. Хотілося зупинитися, перевести подих і послати це все до біса.

— Що, вже втомився? — крикнув орк, не обертаючись. — Тут ще трохи лишилося, піднажми!

У такому темпі ми пробігли ще приблизно пів милі й, коли я вже почав завалюватися від дикої задишки, зупинилися на краю глибокого яру.

— Перепочинок? — спитав я, падаючи на траву.

— Навіщо? Я не втомився, — вишкірився орк. — Ну що, а тепер почнемо розминку?

— Е-е-е… я думав, що ми вже тренуємося, — розгублено пробурмотів я.

— Пф! Ти ж не вважаєш цю маленьку прогулянку тренуванням? Ні? Молодець! Тоді віджимайся!

— Маленьку! Та ми ж кілометрів п’ять точно по пересіченій місцевості пробігли! — простогнав я. А в голові промайнуло: «Ну все-е-е… зараз здохну…»

— А скільки віджиматися?

— Усе-е-е! — з садистською усмішкою протягнув орк.

Блін… я видихся на шістдесятому віджиманні. На сімдесят першому в мене шалено затрусилися руки. Ще через два підйоми — трясло вже все тіло. За кілька секунд руки не витримали, і я впав. Або в мене раптово врізалася планета. Однозначно щось із цього.

— Чого ти розлігся? Спати рано. Вмирати — пізно. Чи ти втомився? — трусив мене орк. — Ні? Ну от і славно! А тепер дуй униз яру на швидкість і підіймайся нагору біля тієї сосонки з іншого боку. Бачиш її?

— Це та, що над урвищем? Там же піднятися нереально! — обурено вигукнув я, трохи підводячись на ліктях і вдивляючись у кволе самотнє деревце.

— Яке ж воно урвище? Там нахил градусів сімдесят — вісімдесят буде, та й коріння подекуди стирчить. Давай, пішов!

З цими словами Шаграт надав мені легкого прискорення копняком під зад. Замотивований таким неординарним способом, я покотився пологим глиняним схилом яру, поки на середині шляху дивом не вхопився за якийсь кущ і не зміг зупинитися. Жахливо боліли обдерті й забиті плечі. У дикій люті я хотів висловити Шаграту все, що думаю про його методи тренування, але, глянувши на його монструозну фігуру, що жонглювала парою чималих валунів, передумав і побіг у бік сосонки.