Розділ 7. Балакучі балачки на курних дорогах

— Ва-а-ася! Ну Вася! Понеси мене! У мене ноги втомилися і зовсім не ходять, — канючила Бетсі, мляво плентаючись трохи позаду нашої компанії.

— Не можу. Я і так уже тягну рюкзак і моральні звіздюлі від вас трьох. Але якщо наполягаєш — можу поділитися.

— Ні-ні-ні, — замахала на мене руками дівчина. — Я Шаграта попрошу. Він добрий. Він сильний. Він допоможе маленькій і тендітній мені. Так же, Шагратусю? — проспівала вона в спину орка, що йшов попереду.

— Я такого не казав, — коротко зауважив він.

— Що сильний, — додала Руана.

— Що добрий, — відрубав Шаграт, нагородивши воїтельку суворим поглядом.

— Ехх… Загрубіє ж така краса! Пропаде стрункість… Ось буду ходити з мозолястими перекачаними ніжками й лякати всіх хлопців довкола, і ніколи не вийду заміж — що тоді скажете?

— Якщо це подіє на тварюк Рахва-Іса — дякую. Велике, щире дякую, — відповів я, витираючи піт із чола й поправляючи ремінь рюкзака, що натирав.

— Ти такий чудовий, — повідомила мені дівчина, торкнувшись долонею мого плеча й глянувши на мене таким ангельським поглядом, що я одразу зрозумів — мені не жити. Абсолютно точно. Без варіантів. Втрачати вже, власне, було нічого, і я парирував:

— Знаю. Мені часто так кажуть. А тобі?

Тихе шипіння було мені відповіддю. Мда… спати мені краще з відкритими очима. Найближчі кілька життів — так точно.

Вранці, після мого пробудження, з’ясувалося, що Старий говорив із кожним із нас. І якщо Руана з Шагратом одразу зрозуміли, що перебувають в астралі, то крихітка Бетсі до самого кінця наївно вважала все дивовижним сном. Лише зранку, коли вона прокинулась і почала ділитися переповнюючими її враженнями від такого реалістичного сновидіння, їй пояснили, що все було насправді.

Як і я, вони зустрічалися з ним на одному з островів, які, за їхніми описами, були не такі великі, як мій. Кави, як і крісел, нікому не дісталося — видно, ми випили останню [П1], а для транспортування меблів не знайшлося тверезих вантажників. Або астральних примар. Або вантажних голубів. Або… та чорт його знає, хто там їх тягне, з каменя на камінь? Хоча, якщо чесно, мені було б цікаво подивитись, як це відбувається. Раптом між островами літає невелика вантажна гондола з худорлявим смаглявим гондольєром? Або пара-трійка справжніх драконів? Може, летючий диліжанс? Повітряна куля? Дирижабль? Або ж є інше пояснення зручним меблям у такому місці.

Руані, наприклад, і взагалі дістався шмат скелі завбільшки з воза, зате весь усипаний золотистими самоцвітами. Та й парив він біля самісінької кромки хмар, час від часу ловлячи пухнасті хвилі, що накочувалися на нього.

Їм, кожному окремо, було запропоновано піти разом зі мною до руїн Рахва-Іса й допомогти знайти злощасну шкатулку. За це їм також обіцяли нагороду. Яку — ніхто не каже, але, судячи з усього, суттєву.

Як коротко підмітив Шаграт, Старий був гранично ввічливий, просячи про послугу. Настільки ввічливий, що, за його словами, «лише в безумця й дурня вистачить сміливості й глупоти відмовитися від такої пропозиції». Шаграт пояснив, що ким би не був цей Старий, він — могутня, а отже, й впливова постать. І, відмовившись від його прохання, ніхто не нажив би собі проблем, але однозначно втратив би шанс на знайомство, співпрацю й добрі стосунки з ним. І другого шансу на це вже не було б.

Руана додала, що в Нього цілком вистачило б сил і можливостей просто змусити нас зробити те, що йому потрібно, або ж убити за відмову. Але замість цього він питає. Особа з такими можливостями — витягнути чотирьох розумних в астрал так, що вони цього навіть не помітили, причому двоє з них узагалі — ідучі Шляхом Життя, які вміють як розпізнавати, так і відбивати подібні спроби впливу. Створити щонайменше чотири астральні тіла й контролювати їх одночасно. І при всьому цьому — просто питати. Старий не вимагав відповіді негайно. Як він сказав: «Ви можете думати стільки, скільки вам буде потрібно, і після — вирушити з юнаком або ні».

Усі ці бурхливі обговорення я чесно проспав і прокинувся саме тоді, коли вони вже виговорилися й просто мовчали, дивлячись то одне на одного, то на мене, що мирно сопів, перетравлюючи все це.

Коли я прокинувся, віскі зі мною ніхто так і не випив, тож мені довелося самому добряче прикластися до горлечка пляшки й лише після того, як обпікаючий нектар досяг шлунка, відповідати на всі їхні мільярди запитань.

Знав я не більше за них, а подекуди й значно менше. Тому розпитування швидко припинилися, і ми перейшли до головного — обговорення пропозиції. Хоча, по суті, її як такої й не було. Усі ми одностайно вирішили взяти участь у цій авантюрі. Навіть Бетсі. Вона, на обережне зауваження Руани, що Баррі хвилюється й чекає на неї, лише фиркнула, заявивши, що в такому разі піде одна. А те, що вона не знає, де розташовані руїни, — лише дрібна незручність, із якою вона, безперечно, впорається. Довелося брати. Ну а що? Пропаде ж, бідолаха, а нам соромно буде. З її слів, звісно.

До самих руїн дороги ніхто не знав, хоча, коли я згадав про Гірем, у який нам потрібно зайти, Шаграт заявив, що бував там і приблизно пам’ятає, де розташоване це маленьке поселення. Дещо дивно, що про нього Старий сказав лише мені.

Наш шлях пролягав через Шабар, що був у двох днях пішого переходу від нас. Потім — днів десять головною дорогою до Русмару, і ще днів п’ять у бік гір до Гірему. І це за умови, що ми приб’ємося до потрібних караванів або купимо коней. Хоча це я вже мрію. Купимо! Як з’ясувалося, гроші з собою були лише в мене й у Шаграта. Бетсі з Руаною не носили гаманців, а тримали їх у своїх кімнатах. Тож на всю нашу компанію ледь набиралося два золотих. Негусто. Навіть на їжу — ледь вистачить.

— Скоро дорога вийде до річки. Там трохи спустимося вниз за течією, до галявини, і можна буде розбити табір, — попередив нас Шаграт, коли сонце почало хилитися до заходу.

— А скоро — це коли? Зараз? — запитала Бетсі.

— Ти десь бачиш річку, Бет? — спитала Руана.