Розділ 6. Сон на межі реальності

За вікном лютувала негода. Великі краплі дощу барабанили по даху й, збираючись у невеликі струмки, стікали вниз. Вітер надворі неголосно вив, сповнений злості й розпачу, безуспішно намагаючись пробитися в теплу й затишну хатину, що прихистила нічних мандрівників.

Вогонь у печі жадібно обгризав поліна, вдоволено муркочучи й насолоджуючись передсмертним потріскуванням своїх жертв. Полум’я освітлювало кімнату, надаючи всьому багряного відтінку, химерно граючись із тінями, вдихаючи в них власне життя. Маленький, тісний дім був наповнений теплом і затишком.

Наші зеленошкірі друзі мирно спали, тихо сопучи й інколи щось бурмочучи собі під ніс. Руана — лежачи на правому боці, накрившись накидкою й підклавши руку під голову. Такий собі зелений і смертоносний калачик. Шаграт же спав по-простому — напівсидячи, схрестивши руки на грудях і з умиротвореним виразом обличчя. Це виглядало доволі кумедно. Спробуйте уявити собі танк. Звичайний, сучасний танк. А тепер уявіть, що він раптом ожив і обзавівся обличчям буддійського монаха. Ось приблизно так.

Ми з Бетсі сиділи за столом. Вечеряли припасеною ще в Малому Азвелі їжею й просто розмовляли. Про все. Про мене. Про неї. Про жахливий дощ і мою химерну куртку. Химерну — для неї, звісно. Надто товста й легка. Пуховики, з… — вони такі.

Трохи поївши, Бет, як і багато дівчат, розслабилася. Я б навіть сказав — подобрішала. Трішечки. Вона розповіла про себе. Про те, що своїх рідних — тата й маму — майже не пам’ятає. Коли їй було трохи більше шести років, у тому місці, де вони жили, сталося щось погане. Що саме — вона не пам’ятає, але їй виразно врізалися в пам’ять крики з вулиці. Стривожене обличчя матері. Суворий погляд батька. Усе це — радше образи, ніж чіткі картинки. Суміш сильних дитячих емоцій, сліз і зовсім трохи інформації.

Щоб захистити дитину, батькам довелося залишити Бетсі в якомусь безпечному місці, куди вони так і не повернулися.

Її знайшов і забрав до себе дядечко Баррі — власник таверни. Виховував, як умів. Піклувався. З огляду на його військове минуле — був він, як-не-як, сотником Об’єднаної Армії Аллура, що відмовився від звання тисячника. Він був із тих, хто не любить розпоряджатися людьми, командуючи ними з безпечного штабу, поки ті на вістрі атаки виконують одну з сотень небезпечних місій. Віддаючи наказ або оголошуючи мету, він упевнено дивився солдатам у вічі, будучи певним у кожному з них. Так само, як і вони були певні в ньому. У своєму командирові, який безстрашно вів їх за собою, інколи витягуючи з безнадійних халеп. Вів, а не ховався за спинами.

— Тож дитинство в мене було відпадне! То мила всі номери в таверні й драїла кухню за те, що без дозволу пішла до озера, то отримувала квітчасті сукенки й солодощі просто так. Так. І це я тобі ще про тренування не розповіла!

— Тренування? З миття посуду?

— Ні-і-і! Бігала. Стрибала. Навіть із рапірою фехтувати вчилася. Дядько наполіг. Казав, справжня леді має вміти наваляти будь-якому хулігану.

— А справжньому чоловікові?

— За обставинами, — хитро усміхнулася мені Бетсі.

— Оце ти в нас яка — тендітна й смертельно небезпечна! Продовжуй.

Коли дівчина трохи підросла, Баррі почав доручати їй певну роботу: нагляд за таверною під час його відсутності або нескладну допомогу на кухні. Інколи — навіть обслуговування гостей. Так вона швидко припала всім до душі й стала маленьким жвавим талісманчиком зі солом’яним волоссям.

Так минуло її дитинство й потекла юність. Клопоти в таверні чергувалися з рідкісними поїздками до сусідніх поселень і невеликих міст. Святкові ярмарки, на яких можна було побачити майстрів ілюзій, що показували чергові дивовижі небесних картин.

— А в тебе ще є ті смачні штуки? Чи ти й справді віддав йому останні? — з надією спитала дівчина, трохи нахилившись у мій бік. Сидячи в позі лотоса й поклавши руки на коліна, це виглядало особливо кумедно.

Вона давно вже перебралася на ложе, гордо заявивши, що має на нього повне право і взагалі — мок би я під дощем без неї. Під тиском таких убивчих аргументів мені, звісно ж, дісталося скромне місце на табуретці. Хоч не на підлозі. А, ну так! Там же зайнято!

— Ммм… Крекерів немає, але є пара льодяників і аж ціла упаковка м’ятної жуйки, — задумливо відповів я, перебираючи варіанти частування.

— Льодяники? Що це? Теж смакота?

— О! Найкраща смакота! Але є одне «але»!

— Яке? — нетерпляче перепитала Бет.

— Я поділюся з тобою, якщо пустиш мене на ложе!

— Пффф! — закотила очі дівчина. — А більше тебе нікуди не пустити? Чи вирішив настояти на своєму меню?

— Не знаю, яке там «меню» ти маєш на увазі, але мені половини ліжка з головою вистачить, щоб нормально поспати. То пустиш?

— Ні-і!

— Хуууух… Гаразд. Тоді розкажи, чому ти спробувала отруїти тих двох ельфів? Вони, звісно, дивні, але цілком адекватні хлопці. Як на мене. Упевнений, якби ти нічого такого не зробила, вони б не влаштували погром у таверні.

Бетсі насупилася. Потерла обличчя долонями й, відібравши в мене мій пуховик, відкинулася на край ложа й почала свою розповідь. Із неї я дізнався, що вона згадала обличчя того, хто назвався лордом. У ту мить, коли вони зайшли до таверни, і Бет підійшла до них прийняти замовлення, в її голові ніби щось задзвеніло. Миттєвий спалах. Низка спогадів і картинок із дитинства, що нахлинули невідомо звідки, і нарешті — впізнавання. Вона згадала, що в ту фатальну ніч, яка розлучила її з батьками, бачила саме цього ельфа. Він був у зелених металевих латах і стояв із мечем навпроти мами й тата разом з іншими такими ж. Бетсі пам’ятала загрозливий тон і сльози матері. Цього їй вистачило, щоб звинуватити його в розлуці й, найімовірніше, смерті батьків.

Рішення помститися, підсипавши щурячу отруту, прийшло не одразу. Її кидало то в жар, то в холод від думок про вбивство. Довгі сумніви. А раптом це не він? А раптом вона помилилася? А раптом згубить невинного? Усе це зникло, коли вона знову почула його голос і побачила очі. Ні. Це він. Саме він.