Розділ 5. Група за інтересами

— Сміливо. Дурно, але сміливо. Рідкісна самопожертва заради злочинниці. Або ти й справді думаєш, що впораєшся з одним із Стражів Лісу? І навіть якщо тобі це вдасться — залишуся я. І хочу тебе запевнити: вважати членів ради слабкими бюрократами буде великою помилкою. Це знають усі, — розмірено й трохи зверхньо мовив лорд, створюючи в долоні невелику білу кульку й запускаючи її вгору. Купол наповнився м’яким білим світлом.

— Пхех… Володіють магією, але не Маги. Тримають у руках мечі, але не йдуть Шляхом Сили. Посередність, що ніколи не стане справжніми Майстрами. Я не боюся його. Я не боюся тебе. Нині я готова померти, сплачуючи борг. І ти помиляєшся, лорде. Вона не злочинниця. Ти помилився й напав на невинну, — серйозно й тихо говорила воїтелька, тримаючи меч вертикально перед собою й не зводячи очей з пари навпроти.

Увесь цей час ми розгублено стояли позаду й не рухалися. Мені було страшно. По-справжньому страшно. Події довкола розвивалися в шаленому темпі, за яким я поки що не встигав.

Для початку — ельфи. Ні, не так. ЕЛЬФИ, бляха! Майнула шальна думка дістати смартфон і зробити з ними пару фоток. Так… Це точно буде крутіше за селфач з Еністон.

Із скинутими каптурами пара ельфів виглядала зовсім інакше. Страж стояв на півкорпуса попереду лорда. Пряма, упевнена стійка в третину оберту. Витончена, майже жіночна рука тримала меч, спрямовуючи вістря в землю. Довге пряме волосся кольору золота було зібране в тугий хвіст і сховане під накидкою, через що довгі гострокінцеві вуха кумедно стирчали назовні. Очі небесного кольору пильно стежили за нами, не заважаючи зверхній напівусмішці блукати його обличчям.

Лорд завмер у оманливо-розслабленій позі. Долоні сховані в рукавах накидки. Великі, пронизливі очі з незвичним розрізом дивилися поблажливо й принизливо, водночас чуйно відстежуючи будь-які наші рухи. Золоте волосся було розпущене, а срібна діадема не давала йому спадати на правильні риси обличчя.

Не знаю, як Бетсі, але мені було ясно: тікати безглуздо. Якщо ельфи «розкатають» Руану, вони без зусиль нас доженуть і зроблять те, що хотіли спочатку. Якщо ж вона надере їм їхні худі дупи — тікати нікуди не треба. Краще буде допомогти їй з ранами.

Щойно я усвідомив і прийняв десь у глибині себе цей вибір — стало легше. Страх відступив. Не зник, ні. Просто перестав заважати мислити, розтікаючись по спині холодною вологою і не сковуючи тіло гидким тремтінням.

— Якось нечесно, панове, вам не здається? Погрожувати дівчині й битися з однією милою пані. Я думав, ви так за нами гналися, щоб узяти номерок поштового голуба і надіслати букет квітів із цукерками. Пташок, звісно, шкода, але хто ж іще впорається з цим романтичніше? А ви — отак… Без манер, ще й залізяками замість цього в них тикати зібралися. Некрасиво. Тож, як джентльмен, я просто змушений прийти дамі на допомогу.

Говорячи все це веселим і бадьорим голосом, я скинув на землю рюкзаки й, вихопивши ніж із піхов, став праворуч від Руани, кілька разів перекидаючи зброю з руки в руку. Для залякування.

Моє розвинене шосте чуття тихо й делікатно закричало, що номер із залякуванням не пройшов. Побічно про це свідчили незворушність орчихи, тихий сумний зітх Бетсі позаду й подвійне насмішкувате фиркання навпроти. Ну і, напевно, ще й те, що наприкінці я не спіймав ножа. Той відлетів на добрих кілька кроків убік. Довелося попросити секундочку зачекати зі смертовбивствами і з незворушною міною підняти його.

Ельфи на це лише схвально махнули рукою, ледве стримуючи усмішки.

— Дві милі пані й один — чорт зна хто, — втрутилася в розмову Бетсі, стаючи ліворуч від орчихи. — І зауважу: я не злочинниця. Брехня, наклеп і помста мені, бідній, за те, що посміла відмовити в непристойностях!

У відповідь на це лорд звів брови й кинув короткий питальний погляд на Стража. Той лише трохи порожевів і опустив очі. Але лише на мить. Ми ж нікуди не зникли.

— Слова злочинниці. Вони неважливі. Так чи інакше, ти відповіси за свій учинок, — рівним тоном мовив лорд. — Щодо решти — ми не матимемо до вас жодних претензій, якщо не станете нам заважати. Воїтелька, що сплачує борг, і хлопець, якого ошукали події.

— До речі, про тебе. Якщо ти той, про кого я думаю, то в тебе має бути багато запитань, і я зможу дати на них відповіді. Я — четвертий лорд правлячої ради Серединного Лісу, Кільнелас. Запрошую тебе скласти мені компанію в подорожі до Аплану, столиці Аллура. Після цього ти можеш залишитися там або ж повернутися разом із нами до Сатмінаеля. Своїм словом я гарантую тобі безпеку.

Пропозиція ельфа, відверто кажучи, була спокусливою. Але я не міг її прийняти. Щось усередині цьому противилося. Я точно знав, що гризтиму себе, якщо отак просто зміню бік і кину дівчат. Що поробиш — виховання.

— Я дико перепрошую, пане, але змушений вам відмовити. Джентльмени так не чинять.

— Що ж… дуже шкода. Ми…

— Хлопці, а може, ми підемо, поки ви тут балакаєте? Мені страшенно хочеться спати. І нога болить. І ви тут ще. І взагалі — причепилися, розумієш, — буркотливо вставила Бетсі, з кожним словом розпалюючись і підвищуючи тон.

— Та ну тебе. Утрьох ми їм точно задамо, — спробував я заспокоїти дівчину.

— Учотирьох! — почули ми гарчливий бас у темряві й синхронно, на десять очей, витріщилися в пітьму.

Якщо в Руани є старший брат — це точно він. У коло світла ступила гора зелених м’язів. Шкіряні напівчоботи. Штани з тканини зі шкурою звіра, обмотаною навколо пояса. Сорочки не було. Прямо на голе тіло був накинутий плащ із каптуром, який виглядав на ньому так, ніби я спробував натягти на себе дощовик моєї трирічної племінниці. З-за його спини визирали леза двосічної сокири з довгим держаком.

— Здається, в когось надто довгі вуха? Нічого, Шаграт зараз усе підправить, — то чи сказав, то чи проричав орк, дістаючи з-за спини свій перукарський інструмент і стаючи поряд із Руаною.

На обличчях ельфів не майнуло жодної емоції. Коротко переглянувшись, лорд порушив тишу: