Розділ 4. Таверна на роздоріжжі

Не знаю, яким енергетиком заливаються ці селяни, що для них пара ліг вважається «недалеко», але вже за годину я був виснажений у мотлох. Чи то дорога дала про себе знати, чи незручно лежав рюкзак, який я двічі перекладав, чи палюче сонце — я не знав.

Коли після чергового підйому на пагорб я побачив шукану таверну, ні радості, ні будь-яких інших емоцій це не викликало. Сил просто не було.

Як і казала Міра, таверна стояла неподалік від перехрестя трьох доріг, що перетиналися під різними кутами. Причому дві з них зливалися в одну і, судячи з усього, вели на захід.

Сама будівля викликала повагу. Великий, у три поверхи, дім, зведений із товстих колод. На другому й третьому поверхах було багато вікон — отже, там розташовувалися кімнати для постояльців. Біля головного входу стояла трійка гнідих красенів. Вони були прив’язані неподалік від добротно збитої дерев’яної поїлки з найчистішою водою, а поруч, з іншого боку прив’язі, стояло невелике кормове корито. Коней тут любили. Із півночі виднілася прибудова стайні та пара невеликих комор із дровітнею між ними. Дворик був обгороджений низеньким парканчиком і слугував радше для краси — з такими розмірами він і кроликам не став би на заваді.

Усередині була доволі простора зала з півтора десятка великих і малих столів. За натуральною барною стійкою, зробленою зі стовбура величезного дерева, стояв міцно збитий літній чоловік, який із незворушним виразом обличчя протирав кухлі. Мені майнула думка, що в іспиті на бармена обов’язково мають бути незворушність і професійне володіння ганчіркою.

Поруч зі стійкою був вхід на кухню, закритий невеликими дверцятами-ставнями. Прямо як у вестернах про Дикий Захід.

Протилежний кінець зали завершувався гвинтовими сходами на другий поверх. Перил, що дивно, не було й близько.

По приміщенню тут і там були розвішані щити різних розмірів, форм і кольорів. Трохи зброї — як мені здалося, намертво прикрученої до стін — і голови тварин. Або монстрів. Одразу й не скажеш. Поряд зі звичними головами диких кабанів чи вовків висіло щось середнє між гієною та жуком: витягнута рудувата морда з повною пащею зубів і парою жвал. Моторошно.

— …одного? — почулося ліворуч від мене.

Голос належав невисокій дівчині років сімнадцяти з каштановим волоссям і витонченими рисами обличчя. Привітну усмішку доповнювали дві невеликі ямочки на щоках. В опущених руках вона тримала тацю.

— Перепрошую, що?

— Вам столик на одного? — повторила дівчина, не знімаючи службової усмішки.

— Так, на одного. І до кого мені звернутися щодо кімнати на ніч?

— За розміщенням — до дядечка Баррі. Столик можете обрати будь-який. Який сподобається.

— А навіщо тоді було питання, якщо я можу обрати будь-який?

— Хотіла перевірити, чи не перетворилися ви на статую, — зауважила вона і рушила в бік кухні.

У бармена, який, як з’ясувалося, і був власником таверни, я винайняв одномісний номер на ніч за п’ятнадцять мідяків. У ціну навіть входило одноразове харчування.

Їсти хотілося по-людськи, а не як гірський турист, тож насамперед я закинув усі речі до номера, залишивши при собі ніж і гаманець із монетами. За розмірами й наповненням кімната майже не відрізнялася від тієї, що дала мені знахарка. Хіба що стіни не були розписані й був лише один табурет. Та й той займав умивальний тазик.

Підійматися сходами було ще більш-менш нормально. А от спускатися — вже лячнувато. Не уявляю, як дістаються до своїх кімнат напідпитку відвідувачі. Найкращий алкотестер, блін.

Я сів за столик біля вікна. Окрім мене, в таверні були ще відвідувачі. Центральний стіл на шістьох займала парочка орків, які завзято уплітали тушку поросяти, запиваючи пивом.

У дальньому кутку сидів низький, кремезний хлопець, з ніг до голови закутаний у дорожній плащ. І це попри спеку!

Троє людей в однакових стьобаних шкіряних жилетах сиділи за столиком через один від мене. Говорили так тихо, що до мене не долітало ані слова. Біля кожного до лави був притулений меч.

Біля самого входу, спершись на стіну, стояла гороподібна орчиха. В руках вона тримала невеликий ніж, яким із нудьгуючим виглядом обробляла дерев’яну заготовку. Шкіряний жилет із металевими пластинами. Щільні штани й залізні наручі від зап’ястя до ліктя. Під правою рукою, на гаку, висіла доволі важка палиця.

Знайомитися з такою я б точно не став. Як, утім, і бешкетувати тут — у цьому світі, де й не чули про фемінізм, він працював значно краще. Де ще побачиш такого вибивайла прекрасної статі?

Жестом покликавши офіціантку, що пробігала повз, я дочекався, поки вона підійде, й попросив меню.

— Не знаю, що ви там собі думаєте, але меню ми не надаємо. У нас пристойна таверна, — миттєво змінившись на обличчі й блиснувши очима, відрізала вона.

— Тобто як? А як же мені тоді обрати страву? — розгубився я.

— Страву? А… страву в мене замовити можна. Є птиця, печені реберця, каша. Пиво, вино та морси. Чого бажаєте? — так само миттєво перемкнулася дівчина, натягуючи колишню усмішку.

— Морс і кашу з перепічкою. Студентам знижки робите? — спробував пожартувати я.

— А, так ви студіозус. Зрозуміло. Їжу принесу. Знижок немає, — грубо відрізала вона і, різко розвернувшись, рушила до кухні.

Чорт. Схоже, я сказав не те. Треба обережніше вживати слова рідного світу. І за кого мене цього разу прийняли?

За якихось десять хвилин переді мною опинилися тарілка й кухоль, а гаманець схуд на шість монет. Дорого. Але смачно.

Поївши, я залишив монетку як вибачення і піднявся до номера. Стояла страшна задуха, й хотілося поспати. Увечері ж розпитаю про варіанти — та й люди стануть балакучішими.

З цими думками я відчинив вікно і, розтягнувшись на жорсткому ліжку, вимкнувся.

Прокинувся я від дикого холоду. За вікном було темно. Лютувала гроза, і лив сильний дощ. Пориви холодного вітру влітали до кімнати, приносячи з собою великі краплі води.