Розділ 3 Мiра

— Та не тремти ти так. Для мене це не таємниця — інші ж бачать просто дивакуватого мандрівника. А мине кілька днів — і про те, що ти не місцевий, не здогадається ніхто. Ну, або майже ніхто, — сказала Міра, щойно я зайшов до спільної кімнати. Вона розставляла на столі неглибокі глиняні миски, при цьому хитро усміхаючись.

— А ти як про це дізналася? Про те, що я не звідси? По одягу?

— Пф… Та що мені твій одяг! Ти в великих містах не був! Там такі диваки ходять, що твій прикид на їхньому тлі здасться найзвичайнісіньким.

— Емм… А тоді як?

— По тому, як ти на мене витріщався. Сподобалася я тобі, еге ж?

Такої відповіді я не очікував, і моє обличчя миттю зрадницьки почервоніло. Ковтнувши клубок у горлі, я відкашлявся й приготувався щось відповісти.

— Просто в тебе дуже… ммм… яскрава зовнішність. Я б сказав — незвична. От і задивився. І зубки…

— Ще один звук про мої ікла — і спатимеш надворі, — грубо обірвала Міра, тицьнувши в мене ополоником, яким до цього насипала нам кашу з м’ясними кульками.

— Жартую я, зрозумів? Аура в тебе сильно фонить. І фонить рідкісним бірюзовим кольором. Це наслідки переходу між сферами світів. Сама я таке бачу вперше, але вчитель розповідав про подібне. Та й ти щойно сам усе підтвердив. Ну що, поговоримо?

— А в мене є вибір?

— Ні, немає. Якщо відмовишся — я тебе скручу й напою говорухою, і ти сам усе розповіси, втамувавши мою цікавість. Але як гостинна господиня я зобов’язана тебе спитати, — мило всміхнулася дівчина й поставила переді мною чашу з напоєм. — І вже повір, із тобою-то я точно впораюся.

Зрозумівши, що, попри такий милий і стресовий прийом, мені насправді нічого не загрожує, я відірвав від гарячої перепічки великий шматок і, шумно сівши на запропонований табурет, сказав:

— Ну… не скажу, що цей варіант мене зовсім не приваблює, та й піддався б я тобі, повір. От тільки втомився сьогодні. Тож можемо почати з простого разговору. А від «налити» я, може, й не відмовлюся.

— Ах ти ж… хвург. Схоже, комусь дуже пощастить, якщо цей хтось вийде звідси цілим.

— От тільки не треба тут погрожувати. Порівняно з нашим деканом — ти просто янгол. Та й до того ж мене до тебе староста відправив, і щось мені підказує, що він не стане ризикувати здоров’ям цілого підмайстра.

— Підмайстра? Ха-ха і ще раз ха! Йому до тебе вже й діла немає. І так, між іншим, — ти думаєш, це він тебе до мене відправив?

Тут заперечити мені було нічим, і я дипломатично заходився працювати ложкою.

— Отож бо, — єхидно протягнула Міра, беручи з мене приклад.

Насолоджуючись неймовірно смачною кашею, я водночас розмірковував над ситуацією, поглядаючи на знахарку. У тому, що вона була саме нею — або ж кимось дуже близьким до цього, — я майже не сумнівався. Про це кричало все її оточення, не кажучи вже про зовнішність.

Мінусів у цій ситуації я майже не бачив. Хотіла б вона мені нашкодити — давно б уже нашкодила, а так навіть прихистила й нагодувала. Розповідь про мій світ буде дрібною платою за ту інформацію, яку я зможу від неї дізнатися. Принаймні — про гроші й про те, чого мені варто остерігатися. Плюс, можливо, зможу з’ясувати, в якому напрямку шукати шлях додому. Що б там не було, у моєму світі залишилися рідні, які без мене з розуму сходять. І скористаюся я шансом повернутися чи ні — але спробувати мушу. До того ж я точно знаю, що це реально. Якось же я тут опинився. А значить, і назад зможу повернутися.

Міра впоралася з їжею першою. Не дивно. Вона-то таку смакоту собі хоч щодня готувати може, я ж так не вмію. А шкода. Може, рецептик попросити? — майнуло в голові.

Вона дочекалася, поки я закінчу зі своєю порцією, і, прибравши посуд, запитала:

— Ну? Сам почнеш чи допомогти?

— Сам. Але тільки після дами. Я, як вихована й культурна людина, поступлюся честю почати першій тобі.

Глянувши на мене з легким прищуром — так, певно, дивиться будь-яка дівчина в будь-якому світі, коли зважує баланс між нахабством молодика і його привабливістю, кхм… корисністю для неї в цю мить, — вона кивнула якимось своїм думкам і погодилася.

— Добре. Я почну. Але за це ти мені розкажеш усе сам. Що тебе цікавить? Із чого почати?

— Хм… Усього потроху. Гроші. Політика. Небезпеки. Скажімо так: уяви, що я — твій дуже близький друг. Прямо ближче нікуди. І дуже цінний. От і виріши сама, що б ти йому розповіла.

— Точно ти хвургове поріддя. Надто вже хитрий.

— А хвург — це хто?

— Демон. Із нижчих. Не надто сильний, але дуже хитрий. Прямо як ти. Добре. Гроші — лати, єдині на всьому континенті. Кожна держава карбує свої монети однакового номіналу, які й ходять у вільному обігу. Усього їх три: мідний, срібний і золотий лат. В одному золотому — двадцять срібних латів, а в одному срібному — сто мідних. Забігаючи наперед, скажу: у середньому селянин отримує близько дванадцяти срібних на місяць. Із землею та худобою — більше, тож на їжу в тебе є. Хоча, якщо чесно, Керт хотів дати тобі вдвічі більше, але я відговорила. Зараз у нас не найкращі часи.

Що ж до самих держав, ми з тобою перебуваємо на Еспфілі — одному з двох континентів нашої планети. Є ще Шешес, про який я майже нічого не знаю, і безліч великих і малих островів. Найбільші острови й архіпелаги заселені вогняними тіфлінгами.

Еспфіл умовно поділений на три частини: дві рівновеликі заселені області й пустелю між ними. Цивілізованою та обжитою вважається північна частина. Ми якраз у ній. Вона поділена ще на п’ять основних держав. Назву їх за величиною: Північ і Північний Захід — Аллур, королівство людей. Схід і Південний Схід — Ефлім, королівство ельфів, яке межує з Русмаром — землями орків. За ними, на невеликому півострові, Аплар — там теж живуть ельфи, але більше пов’язані з водною стихією. У центрі нашої частини материка, під Великою Горою Као, розташоване царство гномів — Болвар.

Пустеля простягається від краю до краю перешийка й тягнеться на багато миль, і перетнути її наважуються лише авантюристи та смертники. Дикі землі за нею населені, за чутками, невеликими племенами кочівників. Про великі міста звідти нічого не було чути.