Розділ 2: Інженерні інженери

Біля млина на мене вже чекали. На міцно збитій лавці з темного дерева сиділи двоє людей — один старший, майже дід, і молодий хлопець — і тихо перемовлялися, не зводячи з мене погляду. Гадаю, це й були мірошник із сином. Обоє невисокі й широкоплечі. Про таких ще кажуть — кремезні. Вдягнені вони були в простий одяг, щось на кшталт робочої роби. Усі припорошені борошном і пилом.

У руках мірошник тримав дерев’яну курильну люльку, до якої раз по раз прикладався, випускаючи з легень хмарки диму. Син кидав жадібні погляди на люльку, але було видно — попросити він остерігався.

— Добрий день, шановні! Я до вас, — звернувся я до працівників млина, піднімаючи руку у вітальному жесті.

— І тобі не хворіти. Ти у справі чи так?

— У справі. Мене до вас староста прислав. Каже, з млином у вас проблеми?

— Ні, що ти. Проблем немає, — відповів молодший мірошник. — Є проблема. Одна. Це так. А взагалі — проблем немає.

— Не глузуй, Сапо, — смикнув сина батько. — Ось піде підмайстер — що тоді робитимеш?

Відповіддю стала тиша й винне, насуплене сопіння.

— Я Ронг. Це мій син Сапо. Проходьте всередину, пане майстровий. Там самі все й побачите.

— Вася. І я не майстровий і вже точно не пан. Підмайстер. Тож — просто Вася.

— Як скажеш, Фасьйа.

Після цього Ронг підвівся з лавки й, відчинивши двері, запрошувально махнув рукою. Усередині млин являв собою порожнисту башту на кілька поверхів. Унизу — жорна для перемелювання зерна на борошно. Довгий вал, що обертав жорна, і передавальні шестерні знизу й зверху, які передавали момент обертання від вітряка до вала і від вала до жорен. Уздовж стін лежали мішки з крупами та борошном. На протилежному боці виднілися невеликі дверцята — найімовірніше, до прибудови-складу. У дерев’яній підлозі кожного поверху був люк із приставною драбиною.

Оглядаючи з розумним виглядом жорна, я прокручував у голові, що ж я взагалі знаю про млини. Знав я небагато. Переважно всі мої знання починалися з твердження: «Він крутиться і щось там меле» і закінчувалися побіжним читанням «Дон Кіхота» ще в школі. Але марку треба було тримати й не показувати, що наживо я це бачу вперше.

Нижня частина механізму, на перший погляд, була цілком у порядку. Передавальні зубці шестерень щільно прилягали один до одного. Зазорів не було. Тріщин і сколів — теж. Сам механізм не обертався, хоча вітряк крутився, мов гвинт гелікоптера. Отже, або поломка не тут, або його можна вимикати, або і те, й інше.

Мірошник із сином мовчки спостерігали за всіма моїми діями, не заважаючи й жодним чином їх не коментуючи, що було доволі дивно і викликало в мене легкий мандраж.

Окинувши уважним поглядом приміщення й не знайшовши жодних важелів чи чогось схожого на перемикач, я попрямував до драбини. Другий і третій яруси були прохідними, і, крім кількох порожніх мішків, там нічого не було. На четвертому стояли два ліжка, стіл, кілька стільців і пара великих дерев’яних ящиків із кришками. Піднявшись на п’ятий, останній поверх, я відразу зрозумів, що знайшов те, що шукав.

Проблема була у зламаних зубцях на передавальній шестерні, що кріпилася до осі вітряка. Зараз сама вісь була піднята й не торкалася шестерні вала. Опустити її, найімовірніше, можна було за допомогою важеля неподалік.

М-да… Проблемка. Без нових запчастин тут мало що вийде зробити. Ні, якщо в них є запасна — то роботи на кілька годин, але якщо ні…

— Ронг, у вас є запасні деталі? Проблема не така вже й велика, — звернувся я до мірошника, спускаючись драбиною.

— Деталі є. Інструментів немає. Тому й довелося допомоги просити. Купити їх надто дорого, а зробити нікому — коваль наш і підкови ледве кує, куди вже щось складніше. А в майстрових та їхніх учнів вони точно є.

— Хм… Ну гаразд. Тоді несіть нову шестерню й піднімайте її нагору, а я поки все підготую.

З цими словами я знову видерся на самісінький верх, щоб добре оглянути місце кріплення. На мій подив, усе кріпилося елементарно: на вітряку були три шпильки з різьбою, розташовані трикутником, які входили в аналогічно розміщені отвори на шестерні, і все це затягувалося квадратними гайками.

Спробував відкрутити гайки руками. Де там! Термінаторів у моєму роді не водилося, тож жодного прогресу. Подумав затиснути гайки палицями чи дощечками, але, оглянувшись у пошуках чогось підходящого, зрозумів марність затії — на підлозі валялися самі лише тріски. Схоже, я був не перший такий кмітливий.

Я скинув на підлогу свій рюкзак, який тягав увесь цей час на собі, і вивернув уміст. Щось мало мені допомогти. Не може ж майбутній — хоча вже точно не майбутній — інженер не впоратися з якимись гайками?

Ніщо з того, що я мав, не підходило, і я занепав духом.

— Невже не вийде? Думай, Васю, думай, — бурмотів я собі, ходячи туди-сюди кімнатою.

На черговому колі роздумів я зачепився ногою за лямку рюкзака й упав. Швидко підскочивши й збираючись відкинути його подалі, я завмер, мов укопаний. Знайшов! Ось воно!

Швидко відшукавши в купі речей перочинний ніж, я відрізав сантиметрів тридцять від однієї з лямок. Не страшно — вони й так були надто довгі. На підлозі валялися уламки зубців. Знайшовши кілька придатних, я виклав їх послідовно на лямці, обв’язавши витягнутим із кедів шнурком. Потім обережно обмотав першу гайку отриманим девайсом, стежачи, щоб металеві частини зубців чітко лягали на грані, і, зчепивши кінці, почав їх намотувати, посилюючи тиск і все це добряче притискаючи.

Ось він — момент істини. Колись, на одній із лабораторних робіт з електротехніки, викладач, що відволікся від теми, розповідав нам про нехитрий пристрій, який може виручити в таких ситуаціях. Що ж, Вікторе Борисовичу, якщо все вийде, я визнаю, що ви — світовий препод.

Набравши повні груди повітря, я якнайміцніше стиснув кінці лямки й обережно почав тиснути проти годинникової стрілки. Результат — нуль. Натиснув іще сильніше. Частинки зубців заскрипіли об грані, але не провернулися. Гайка навіть не ворухнулася.