Розділ 1. Подорож у тисячу миль починається з першого кроку

Передсвітанкова пора — ідеальний час для прогулянок містом і роздумів про щось важливе або ж узагалі ні про що. Години, коли людей іще немає, а вулиці належать лише самому місту. Лише зрідка краєм ока можна вихопити помаранчеву тінь комунальників, помітити квапливу й трохи втомлену ходу тих, хто затримався на зміні, або ж — що трапляється рідше — побачити мрійливі постаті, які бредуть тротуарами розміреним кроком.

Тієї ночі я був одним із них. Одним із тих, хто шукав відповіді. На що? На вічні запитання: «Як бути?» і «Що робити?». У мені вирувала дика суміш міцного алкоголю й не менш міцних емоцій. Їм був потрібен вихід. Мені ж були необхідні самітність і можливість заспокоїтися, щоб зазирнути в себе й нарешті розібратися в тому, що відбувається.

Годину тому я ще перебував в «Імперії» — популярному нічному клубі Дніпропетровська. Цієї ночі заклад забронював наш факультет, і вільних місць там не спостерігалося від слова «зовсім». День студента — свято, святе для кожного. У клуб ми прийшли втрьох: я, Василь Ласточкін, моя дівчина Ірина і мій найкращий, єдиний друг — Микита. Так-так, саме єдиний. Ні, приятелів і знайомих у мене, як і в багатьох, вистачає, і багато хто з них навіть називає мене другом. Але те, що вкладають у це поняття вони, і те, що вкладаю я, — речі надто різні. Тому справжній друг у мене був лише один. Був…

Так. Був. Так само, як була й дівчина. У якийсь момент клубної вечірки вони порізно кудись відійшли, а коли за деякий час я вирішив їх розшукати… Загалом, я їх знайшов.

Вони стояли трохи осторонь від входу. Притулившись до стіни, про щось перемовлялися й усміхалися одне одному. «Нісенітниця!» — майнула думка. Такою ж нісенітницею здавалося й те, що їхні обличчя були надто близько, а руки лежали на плечах і талії. Я вже збирався їх окликнути, та звук завмер у горлі. Немов у кошмарному сні, коли хочеш закричати, але виходить лише слабке хрипіння. Так сталося й тут. Вони поцілувалися. Ні, не так. Вони поцілувалися пристрасно.

У ту мить у мене всередині щось обірвалося. Здається, я навіть почув глухий мінорний дзвін, що болісним відлунням пройшовся всім тілом. Напевно, струни душі рвуться саме з таким звуком.

Я завмер, мов статуя, не в силі зробити й кроку. У мені вирували лють, образа, нерозуміння, а на задвірках усього цього тулилося скромне бажання просто зникнути. Не судилося. Вони обернулися й помітили мене. Ступор. У її очах застиг страх, у його — виклик, за яким він намагався приховати сором.

У цю мить контроль над тілом повернувся. Різко розвернувшись, я зайшов назад у клуб. Купив пляшку віскі в барі. Прихопив цигарки. Забрав куртку й рюкзак у гардеробі й, сунувши сотню охоронцеві, вийшов через службовий вихід. Свідомість переповнювали емоції. Скоро алкоголь заповнить шлунок і притупить душевний біль. А поки що, доки хвиля ще не накрила остаточно, мені потрібно було піти якомога далі від людей. Не хотілося зірватися на ні в чому не винному перехожому.

Я крокував порожніми провулками в бік набережної. Зима цього року видалася м’якою, ріку не скувало кригою, а що може заспокоїти краще, ніж споглядання легких хвиль у місячному світлі? Плед, крісло-гойдалка й камін, звісно, могли б посперечатися з цим, та всього цього в гуртожитках фізтеху точно не знайдеш. От на «міжнародці», може, й відшукається — хто тих мажорів знає. Кажуть, у них там і комендантки добріші, і гаряча вода є. Хоча останнє явно з галузі фантастики.

Набережна, як і очікувалося, пустувала. Не дивно — початок п’ятої ранку. Кого ще в таку рань сюди занесе? Збавивши темп до прогулянкового, я вийшов на середину алеї, освітленої рідкісними ліхтарями. У нецентральній її частині з освітленням були явні проблеми. Як твердить мер, бюджету на все не вистачає.

Я дивився на воду й міркував про те, що сталося. Може, в цьому була моя провина? Або все це якийсь безглуздий розіграш, і я дарма втік? Ні. Напевно — ні. В їхніх очах легко читалося, що ситуацію я зрозумів абсолютно правильно.

— І що ж ти тепер із цим усім робитимеш, Васю? — спитав я сам себе, роблячи черговий ковток пекучого пойла і з грацією, властивою лише нетверезим птахам, витонченою па обходячи чергову калюжу.

У голові приємно зашуміло. Думки потекли мляво, і тіло, беручи з них приклад, розслабилося. Неподалік я помітив лавку й із твердим наміром на ній розташуватися попрямував до мети нетвердою ходою.

— Молодий чоловіче, чи не будете ви такі люб’язні пригостити мене цигаркою? Якщо вона у вас, звісно, є?

Голос, що пролунав за спиною, змусив мене завмерти за крок від наміченої цілі й обернутися. Він належав високому, кремезному чоловікові в чорному розхристаному пальті, з-під якого виднівся такий самий чорний піджак і багряна сорочка. Голову незнайомця прикрашав старомодний широкополий капелюх, а в руках він тримав приблизно метрову тростину з чорним каменем у наверші. Грубувате, ідеально виголене обличчя з вольовим підборіддям, сивина на скронях, що свідчила про поважний вік, і чорні очі з чіпким, важким поглядом.

Хм… Я був готовий присягнутися, що кілька секунд тому його тут не було, але, мабуть, алкоголь подіяв сильніше, ніж я очікував.

— А? Що? Так, знайдеться. Вам пощастило. Взагалі-то я не курю, але сьогодні видалася важка ніч. Візьмете пару?

— Дякую, молодий чоловіче, але мені достатньо й однієї. Брати більше, ніж необхідно, не в моїх звичках. У всякому разі, тепер.

— Та мені байдуже. Більше чи менше, — відрізав я, простягаючи відкриту пачку. — Цигарку братимете?

— Братиму. Дякую, — відповів він, витягуючи одну з пачки. — Але хочу дати вам пораду, Василю. Безплатну. Не хаміть без приводу. З приводом — тим більше. Стриманість і ввічливість приносять значно більше користі, повірте мені. Адже хто знає, якими можуть бути наслідки від лихого слова, кинутоого не в той час і не в тому місці?

— А ви хто? Психолог, волонтер чи хрін із гори, що лікуєте мене, не спитавши? Ідіть уже, куди йшли, і залиште мене в спокої. У мене життя зламалося! Я один побути хочу! Що тут незрозумілого? — прокричав я, миттєво заводячись. Я розумів, що чоловік переді мною не винен у моїх бідах, але нічого з собою вдіяти не міг. Поки в мені лютувала буря, він випромінював абсолютний спокій, і це відверто дратувало.