Лаврін знову прокинувся першого грудня. Задзвонив телеофон, телефонував начальник.
— Лавріне, доброго ранку, — сухим голосом промовив він, — приїжджайте якомога швидше. До вас серйозна розмова.
Зібравшись, вчений поспіхом дістався місця призначення. Там на нього вже чекала поліція, служба охорони та начальник.
— Що це? — начальник показав фотографію, — Ваше? Це було знайдено на робочому місці.
На фотографії була той винахід, навколо якого виднілися шашки динаміту. Його було багато. Дуже багато.
— Що? Звісно ні, нащо мене позбавляти себе роботи? Краще скажіть чи знешкодили цей динаміт
— Хтозна, може ви плануєте влаштувати диверсію на виробництві або працюєте на іншу країну. Сапери будуть з хвилини на хвилину.
В голові одразу сплинуло ім’я того, хто це міг зробити. Станіслав.
— Чому ви вважаєте, що саме я це зробив? Ви опитали мого помічника, Юхима?
— Ще ні, він не виходить на зв’язок.
— Я зараз йому подзвоню
— І увімкніть гучномовець.
Лаврін дістав з кишені телефон та подзвонив Юхиму.
— Алло? Юхиме, під’їдь до лабораторії
— Ну привіт, Лавріне, — це був голос Станіслава, — Юхим не зможе тобі відповісти, він зайнятий.
— Що? — Лаврін округлив очі, коли почув голос Станіслава, — це твоїх рук справа?
— Немає часу на балачки, бувай.
Вчений звернувся до офіцерів, які уважно слухали розмову і зрозуміли, що то був голос не товариша.
— Ви можете прослідкувати звідки був цей дзвінок?
— Так, на це потрібен час, давайте номер. Ви впізнаєте цей голос?
— Це голос Бойцуна, Станіслава Бойцуна.
— Це той Бойцун, який нещодавно в Україну повернувся? Чув цю новину. Ви впевнені, що це саме він?
— Так, я впевнений.
— Ще ви маєте поїхати у відділок.
— Навіщо?
— Вам усе пояснять.
Лаврін сів в одну з машин і поїхав до відділка, де його опитали. Питали про Юхима, роботу тощо. Пізніше того ж дня лабораторія вибухнула. Лавріна перевели на інше місце роботи.
Як виявилося, Станіслав також зник безвісти, він забрав із собою всі свої статки, схеми, креслення.
Пройшло вже багато років, ні Станіслава, ні Юхима ще не знайшли...