Розділ 13

Минуло три роки.

Ранкове сонце заливало простору кухню теплого будинку.

— Тату!

Маленька дівчинка років двох із половиною босоніж вибігла до вітальні.

— Дивись!

У руках вона тримала малюнок. Кривеньке сонце. Будинок. І трьох людей, які трималися за руки. Марк саме застібав ґудзики на сорочці. Побачивши доньку, він присів навпочіпки.

— Це ми?- спитав він.

— Так!- сказала доня.

— А це хто?- спитав Марк.

Вона гордо показала на найвищу фігурку.

— Це ти.

— А ця красуня?- спитав її тато.

— Мама.- сказала малеча.

— А маленька принцеса?- спитав її тато.

Дівчинка засміялася.

— Я!- крикнула вона весело.

Марк підхопив її на руки.

— Дуже схоже.- сказав Марк.

— Ви двоє вже готові?- Аліна з'явилася в дверях.

Марк завмер. Навіть через кілька років він дивився на неї так само, як у той день, коли вперше зрозумів, що закохався.

— Що?-усміхнулася вона.

— Нічого.- сказав Марк мрійливо дивлячись на кохану.

— Марку.- сказала дружина.

— Просто ти дуже красива.- сказав він, її цілуючи.

Вона лише похитала головою.

— За стільки років ти так і не навчився говорити неправду.- сказала вона, обнімаючи у відповідь.

— І не хочу.- сказав він.

Операція залишилася в минулому. Після довгої реабілітації Марк повернувся до роботи. Але вже іншим. Він навчився йти додому вчасно. Брати вихідні. Не жити лише роботою. Бо тепер удома на нього чекали дві людини, заради яких варто було поспішати. Аліна стала творчою директоркою студії. Не тому, що була коханою Марка. А тому, що була найкращою. І кожен у компанії це знав.

— Мамо!- дівчинка простягнула Аліні малюнок.- Це для тебе.- сказала донька.

Аліна опустилася навколішки.

— Який красивий.- сказала, їй мама..

— Це наша сім'я.- сказала вона.

На очах Аліни блиснули сльози. Щастя теж іноді змушує плакати. Того вечора вони всі разом поїхали до озера. Того самого. Де колись Марк уперше сказав: «Я люблю тебе». Донька бігала берегом, збираючи камінці. Аліна стояла поруч із Марком. Їхні пальці, як і багато років тому, були переплетені.

— Пам'ятаєш? — тихо запитала вона.

— Усе.- сказав він їй.

— Навіть наші сварки?- спитала дівчина.

Він засміявся.

— Особливо їх.

— А я тоді тебе терпіти не могла.

— Знаю.

— А тепер?

Він обійняв її за плечі.

— А тепер?

Вона подивилася на нього. На чоловіка, якого колись вважала холодним і зарозумілим. На  людину, яка стала її домом.

— А тепер я щодня роблю до тебе крок.

Він усміхнувся.

— І я теж.

Вони поцілувалися. Десь позаду лунав сміх доньки. Над озером повільно заходило сонце. І Аліна раптом зрозуміла... Найважливіший крок у її житті був зроблений того дня, коли вона переступила поріг компанії, де працював чоловік, якого вона спочатку ненавиділа. Бо іноді... між ненавистю і коханням є лише один крок. І варто лише наважитися зробити його назустріч.

Дякую, що були зі мною. 

Мирослава Трояндська