Розділ 12

День УЗД настав швидше, ніж вони очікували. З самого ранку Марк нервував. Дуже.

— Перестань ходити по квартирі, — попросила Аліна.

— Я не нервую.

— Ти вже п'ять хвилин шукаєш ключі, які тримаєш у руці.

Він подивився на свою долоню. Зітхнув.

— Добре. Можливо, трохи.

У клініці Марк поводився так, ніби це він складав найважливіший іспит у житті. Постійно щось перепитував. Дивився на годинник. І кожні кілька хвилин брав Аліну за руку. Щоб переконатися, що вона поруч.

— Лягайте.

Лікарка усміхнулася.

— Зараз подивимося на вашого малюка.

Аліна відчула, як її серце пришвидшилося. Поруч завмер Марк. На моніторі з'явилося нечітке зображення. Для сторонньої людини — просто плямка. Для них — цілий всесвіт.

— Все добре, — сказала лікарка.

І раптом у кабінеті пролунав звук. Швидкий. Рівний. Неймовірно живий. Тук-тук-тук-тук. Аліна затамувала подих.

— Це...

— Серцебиття вашої дитини.

У кімнаті стало дуже тихо. Настільки, що було чути лише той маленький ритм. Аліна відчула, як по щоках потекли сльози. І раптом зрозуміла, що Марк мовчить. Зовсім. Вона повернула голову. І завмерла. В його очах теж блищали сльози. Вперше за весь час, що вона його знала.

— Марк...

Він навіть не намагався приховати емоції.

Просто дивився на екран.

— Це наша дитина...

Ледь чутно. Наче боявся злякати це диво. Аліна міцніше стиснула його руку. І він одразу переплів їхні пальці. Додому вони їхали мовчки. Не тому, що не було про що говорити. Навпаки. Слів було занадто багато. І всі здавалися недостатніми. Увечері Марк раптом відкрив ноутбук.

— Що ти робиш?

— Дивлюся дитячі ліжечка.

— Марк.

— Що?

— До пологів ще дуже далеко.

— І?

— Ти знову починаєш.

Він усміхнувся.

— Можливо.

Того вечора вони заснули щасливими. Не знаючи, що вже за кілька тижнів їхнє життя зміниться знову.

********

Минуло три тижні. Вагітність проходила добре. Аліна почувалася краще. Марк трохи заспокоївся. Навіть перестав щогодини запитувати, чи вона поїла. Майже. Того дня він повернувся додому пізно. Незвично блідий.

— Ти втомився?

— Просто важкий день.

Він усміхнувся. Але усмішка вийшла якоюсь натягнутою. Вночі Аліна прокинулася. Ліжко поруч було порожнім. Вона знайшла його на кухні. Марк сидів за столом. І тримався за груди.

— Марк!

Він одразу випрямився.

— Все добре.

— Ні.

— Просто трохи заболіло.

— Трохи?

Вона присіла поруч.

— Ти блідий.

— Втома.

— Завтра підеш до лікаря.

— Аліно...

— Без суперечок.

Він хотів заперечити. Але зустрів її погляд. І зрозумів, що програв. Наступного дня Марк поїхав на обстеження. Аліна чекала вдома. Намагаючись працювати. Але нічого не виходило. Телефон задзвонив близько шостої вечора. На екрані висвітилося його ім'я.

— Ну?

— Я їду додому.

Його голос був дивним.

Надто тихим.

— Марк?

Пауза.

Кілька довгих секунд.

— Нам потрібно поговорити.

І вперше за багато місяців Аліна відчула справжній страх.

******

Двері квартири відчинилися тихо. Аліна вже чекала. За годину вона встигла уявити сотню варіантів. І жоден не був хорошим. Марк увійшов повільно. Втомлений. Занадто мовчазний. І це лякало найбільше.

— Що сказав лікар?

Він не відповів одразу.

Зняв піджак.

Поклав ключі на полицю.

Наче намагався відтягнути момент.

— Марк.

Він підняв очі.

І вона одразу зрозуміла.

Щось справді сталося.

— У мене проблема із серцем.

Слова впали важко.

Між ними запанувала тиша.

— Наскільки серйозна?

— Потрібна операція.

У грудях ніби щось обірвалося.