Розділ 11

Наступного тижня Марк поводився дивно. Не погано. Просто... задумливо.

Він часто зависав над телефоном, щось перечитував, а потім відкладав його вбік. Аліна помітила це ще в понеділок. А до п'ятниці цікавість перемогла.

— Добре, що відбувається?- спитала вона.

Марк підняв голову від ноутбука.

— Нічого.- сказав всміхаючись.

— Брешеш.- каже дівчина.

Він усміхнувся.

— Невже?- спитав він.

— Так.

— Це небезпечно.

— Данилюк!

Він засміявся.

— Гаразд.

І раптом став серйозним.

— У моєї сестри день народження наступних вихідних.

Аліна кивнула.

— Добре.

— Вона хоче з тобою познайомитися.

І ось тепер вона зрозуміла причину його дивної поведінки.

— О.

— Саме таке "о".

— Тобто... офіційне знайомство?

— Приблизно.

— І ти нервуєш?

Він замовк.

На кілька секунд.

— Так.

Аліна мало не впустила чашку.

— Ти?

— Не дивись так.

— Я просто вперше бачу, що тебе щось хвилює.

— Ти мене хвилюєш.

Серце одразу зробило кульбіт.

У суботу вони їхали за місто.

Аліна хвилювалася не менше.

— А якщо я їй не сподобаюся?

— Сподобаєшся.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я знаю свою сестру.

— А якщо ні?

Марк відірвав одну руку від керма і стиснув її долоню.

— Тоді це будуть її проблеми.

— Дуже дипломатично.

— Я стараюся.

Будинок був затишним. Світлим. З квітами на терасі. І дуже схожим на свою господиню. Марта відчинила двері ще до того, як вони встигли подзвонити.

— Нарешті!

Вона міцно обійняла брата. Потім перевела погляд на Аліну. І широко усміхнулася.

— То ось через кого мій брат останні місяці поводиться як нормальна людина?- зробила висновок дівчина.

— Марто! — простогнав Марк.

Аліна не втрималася від сміху. І напруга одразу зникла. За вечерею Марта безжально розповідала історії з дитинства Марка. Про розбиті вікна. Про першу бійку. Про те, як він у дванадцять років написав таблицю розкладу для всієї родини.

— Не може бути.- сказала дівчина.

— Може, — зі сміхом підтвердила Марта.

— Ти все вигадуєш.- сказав Марк.

— А ти був маленьким дідусем.- сказала сестра.

Аліна сміялася так, що боліли щоки. І вперше бачила Марка не керівником. Не суворим чоловіком. А просто людиною. З минулим. З дитячими історіями. З родиною. І від цього закохувалася ще сильніше. Пізно ввечері вони стояли на терасі. Надворі було тихо. У будинку ще лунав сміх гостей.

— Вона чудова, — сказала Аліна.

— Марта?- спитав Марк.

— Так.- відповіла дівчина.

— Ти їй теж сподобалася.

— Звідки знаєш? - він усміхнувся.

— Вона вже написала мені три повідомлення.

— Серйозно?

— Перше: «Не зіпсуй усе».

— Ого.

— Друге: «Вона набагато краща за тебе».

Аліна засміялася.

— А третє?

Марк подивився на неї. Довго. Тепло.

— «Не відпускай її».

І вперше за весь вечір Аліна не знайшла, що відповісти. Тому просто поклала голову йому на плече. А він обійняв її міцніше. Наче вже знав, що саме збирається зробити.

******

Після дня народження Марти минуло кілька днів. Робота знову затягнула їх у свій вир. Зустрічі. Проєкти. Дзвінки. Але одного вечора Марк раптом поклав на стіл ключі від машини.

— Збирайся.

Аліна підняла голову від ноутбука.

— Куди?

— У відпустку.

— Що?

— На вихідні.

— Марк, у нас робота.

— У нас життя.

Вона здивовано усміхнулася.

— Ти точно Марк Данилюк?

— Сам у шоці.

Через три години вони вже їхали дорогою між зеленими пагорбами. Телефони були вимкнені. Ноутбуки залишилися в місті. І вперше за довгий час вони нікуди не поспішали.

— Мені подобається цей твій бунт, — сказала Аліна.

— Не звикай.

— Пізно.

Він усміхнувся. І стиснув її долоню.

*****

Будиночок біля озера був маленьким. Дерев'яним. З великими вікнами. І неймовірним краєвидом.

— Це прекрасно, — прошепотіла Аліна.

— Я знав, що тобі сподобається.

Вона повернулася до нього.

— Ти все продумав?

— Майже все.

— А що не продумав?

Він усміхнувся.

— Тебе.

Наступні два дні вони ніби жили в іншому світі.

Готували разом. Гуляли берегом озера. Сперечалися через настільні ігри. Сміялися. Багато. Іноді Аліна ловила себе на думці, що ніколи не бачила Марка таким. Він був легким. Живим. Справжнім. І щоразу вона закохувалася в нього ще сильніше. Увечері другого дня почався дощ. Вони сиділи на терасі під пледом. Слухаючи, як краплі стукають по даху. Марк мовчав. Незвично довго.

— Про що думаєш?

Він подивився на неї.

— Про тебе.

— Це вже трохи лякає.

— Знаю.

Пауза.

— Але я нічого не можу з цим зробити.

Серце забилося швидше.

— З чим саме?

Він обережно взяв її руку.

І переплів їхні пальці.

— З тим, що я люблю тебе.- сказав він, дивлячись їй в очі.

Світ ніби завмер. Тільки дощ продовжував падати. Тихо. Спокійно. Аліна дивилася на нього кілька секунд. Наче боялася повірити.

— Повтори.

На його губах з'явилася усмішка.

— Люблю тебе.

Вона відчула, як очі починають щипати.

— Я думала, ти ніколи цього не скажеш.

— Я теж так думав.

— Ідіот.

— Згоден.

Вона засміялася крізь сльози. І поцілувала його. Ніжно. Так, ніби чекала цього моменту дуже давно. Коли вони відсторонилися, Аліна торкнулася його щоки.

— Я теж тебе люблю.

І вперше за довгий час Марк виглядав абсолютно щасливим. Без страху. Без сумнівів. Просто щасливим.

******