Дівчинка, яка пам’ятала майбутнє

I. Пауза у плинності світу

Найстрашніше після кінця світу — це не тиша.

Тиша принаймні чесна. Вона не прикидається голосом друга, не шепоче знайомими, до болю рідними словами з-за зачинених дверей і не змушує тебе гарячково озиратися щоразу, коли холодний вечірній вітер торкається потилиці. Тиша нічого не обіцяє і нічого не вимагає навзамін. Вона просто залишається поруч, мов німа забілена стіна, поки ти намагаєшся зрозуміти, як розправити легені й що робити далі.

А от світ…

Світ завжди умів майстерно, вишукано брехати.

Він умів сяяти теплим, золотавим сонцем одразу після того, як проковтнув ціле місто разом із його вуличками, димарями й людськими спогадами. Умів вкривати шовковистою, зеленою травушкою свіжі могили тих, чиї імена витерли з архівів ще до їхнього народження. Умів повертати птахів у синє небо, навіть якщо ще вчора їхні крила були лише чорнильними малюнками на пожовклих сторінках старої книги.

І найгірше — він умів заколисувати тебе. Переконувати, що все пекло вже позаду, що двері замкнені, а попереду чекає довгоочікуване, тихе життя.

Еліра сиділа на вогкому березі річки, міцно притиснувши долоню до грудей.

Під її гарячими пальцями брутально й ритмічно билася власна кров. Вона була справжньою. Вона була живою. Еліра виразно відчувала кожен дрібний удар серця, кожну пульсацію у скронях, але ніяк не могла позбутися отруйного відчуття, що її тіло просто імітує існування — бо хтось там, за межами баченого Всесвіту, просто забув вивести остапню крапку в її сценарії.

На правій долоні темнів і пульсував знак.

Вісім тонких, радіальних ліній сходилися до абсолютно порожнього кола, а під ними, наче випалене розпеченим тавром, проступало єдине, нещадне слово.

ЗГАДАЙ.

Еліра повільно проведе нігтем по випалених лініях. Глибокий, гострий біль був безумовно справжнім.

— Не роби так, — тихо, але суворо мовив Данило, не повертаючи голови.

Вона не підвела очей, продовжуючи розглядати свій знак.

— Як «так»?

— Наче можеш просто стерти його до крові, якщо достатньо сильно натиснеш.

Еліра коротко, уривчасто всміхнулася. Усмішка вийшла настільки чужою й гіркою, що їй самій захотілося з огидою відвернутися.

— А раптом можу, Даниле? А раптом це єдиний спосіб розривати цей ланцюг?

— Тоді ти вже давно стерла б половину цього Всесвіту, — відповів він.

— Можливо, саме тому він досі існує, — прошепотіла вона. — Бо я щоразу зупиняюся за крок до кінця.

Данило нічого не відповів.

Він сидів зовсім поруч, підібгавши одну ногу й спираючись ліктем об коліно, і некліпаючи дивився на течію. Його світле волосся було збите вітром, лляний рукав сорочки розірваний уздовж передпліччя, а на лівій скроні запеклася тонка, чорна смужка підсохлої крові. Він мав такий вигляд, ніби щойно вибрався з глибокого завалу, хоча відтоді, як вони вибігли з напівпрозорої книгарні Ореста, минуло від сили пів години.

Принаймні так стверджувало сонце, що нерухомо висіло над верхівками дерев.

Проте сонце в цьому місці теж було лише декорацією.

Еліра виразно, до найдрібніших деталей пам’ятала, як дівчинка стояла на протилежному березі. Біла, вогка сукня. Вісім срібних ключів, що плавно оберталися над її головою, наче кришталевий німб. І золоті, пронизливі очі, у яких відбивалося щось набагато давніше й страшніше за будь-яку людську пам'ять.

«Ти запізнилася, мамо...»

Дівчина з силою заплющила очі, стискаючи зуби до болю у щелепах.

Ні.

Ні, вона не мала права дозволити цим отруйним словам пустити коріння в її свідомості. Це була пастка. Чергова ментальна ілюзія Деміурга, остання судома виміру, що намагався втримати їх у своїх тенетах. Вона ніколи не народжувала дитину. Вона просто не могла цього зробити! Вона пам’ятала кожен свій день: холодні підземелля Академії, суворі коридори, нескінченну сухість старовинних фоліантів, магістра Каспіана, першу зустріч із Данилом у садку, Восьмі Двері, кров, страх і виснажливу боротьбу за право просто дихати.

У цьому довгому, кривавому списку спогадів не було місця для дитини.

Не існувало маленьких, м'яких пальців, що довірливо стискають її руку. Не було дерев'яної колиски. Не було дитячого плачу посеред темноти. Не було дитини із золотими очима.

І все ж... останнє коло на воді показало їй саме це.

Вона бачила себе. Вона тримала на руках немовля, згорнуте у біле полотно. Вона плакала гарячими, безсилими сльозами, а дитина дивилася на неї з таким виразом, ніби знала долю кожного атома в цьому Всесвіті.

— Даниле... — прошепотіла Еліра, відчуваючи, як у горлі встає сухий ком.

— Я слухаю тебе, — одразу відгукнувся він.

— Якщо я скажу тобі, що прямо зараз пам’ятаю щось... чого насправді ніколи не існувало?

— Я все одно вислухаю тебе.

— Якщо я скажу, що виразно бачила себе з дитиною на руках... і це відчувалося не як магічна ілюзія, а як моє власне, поховане минуле?

Данило повільно, важко повернув обличчя до неї. Його сірі очі були абсолютно сухими й виснаженими.

— Я теж це бачив, Еліро.

Дівчина здригнулася й нарешті подивилася йому в обличчя:

— Ти... ти бачив це у водному колі?!

— Так.

— Чому ж ти мовчав?! Чому ти не сказав мені ні слова, коли ми бігли сюди?!

— Бо ти щойно пережила стільки, що будь-яка інша людина на твоєму місці вже збожеволіла б або втратила здатність говорити, — м'яко, але твердо відповів хлопець.

— Я не будь-яка інша людина!

— Це я помітив ще під час нашої першої бійки в Академії, — спробував усміхнутися він.

Еліра хотіла розсердитися. Вона хотіла з силою штовхнути його в плече, вилаяти за цю вічну, недоречну іронію, нагадати, що вони стоять на межі чергової прірви. Але натомість із її стиснутого горла вирвався лише короткий, зламаний звук — ні то сміх, ні то безсиле ридання.

Данило не став обіймати її. Він занадто добре відчував її стан: іноді чужий доточок може врятувати, а іноді він перетворюється на останню краплю, яка остаточно ламає людину. Тому він просто поклав свою широку, саднами вкриту долоню на траву поруч із її рукою, даючи їй повну свободу вибору.