Світ, який не мав існувати

I. Запах справжнього яблука

Сонце було справжнім.

Еліра зрозуміла це не відразу. Спершу вона просто сиділа в густій, прохолодній траві, боячись пригадати, як дихати, і не наважуючись поворухнутися бодай на міліметр. Вона дивилася, як тепле золотаве світло повільно, розлого розтікається широкими зимово-весняними пагорбами. Воно м’яко торкалося темно-зелених верхівок старого лісу, ковзало по вологому листю кущів, заплутувалося в сріблястих тонких павутинках між стеблами й м'яко освітлювало далекі, ледь помітні черепичні дахи невідомого містечка.

Десь за ближнім пагорбом розлого й голосно прокричав півень. У відповідь йому за хвилину хрипко озвався сільський собака, а потім донісся ледь чутний, тонкий дитячий сміх.

Звичайні звуки.

Такі дрібні, непримітні й звичайні, що колись Еліра навіть не звернула б на них жодної уваги. Проте тепер кожен із них вдаряв у її свідомість дивовижним, ніжним струмом.

Вона повільно заплющила очі й підставила обличчя прямо під сонячне проміння.

Це було тепло. Справжнє, живе тепло.

Не магія, яка маскувалася під комфорт у підземеллях. Не ментальна ілюзія, створена магістрами для того, щоб заманити її в чергову пастку. Не штучне світло Академії, яке слухалося чужої, жорстокої волі й могло зникнути за одним клацанням пальців Деміурга. Це було просто сонце, яке неквапливо сходило над величезною землею, абсолютно не питаючи дозволу в жодного мага, істоти чи бога.

Легкий вітер торкнувся її щоки. Він був трохи прохолодним, вогким, із відчутним гострим запахом переораної землі, прілого листя й чогось солодкого, що виразно нагадувало дикі яблука. Пасмо її темного волосся прилипло до запечених губ. Еліра обережно прибрала його за вухо й раптом відчула, як її повіки важчають від гарячих слів і сліз.

Вона не заплакала. Ще ні.

Їй здавалося, що якщо вона дозволить собі пролити бодай одну-єдину сльозу прямо зараз, то за нею з душі вирветься абсолютно все, що вона зціпивши зуби тримала всередині відтоді, як уперше переступила поріг Академії. Усі її давні й нові страхи. Усі непоправні втрати. Усі ті безсонні, крижані ночі, коли вона боялася заплющити очі, щоб не побачити в суцільній темряві чергові Восьмі Двері. Усі імена, які досі палали кривавими ранами в її пам’яті. Усі запитання, на які ніхто не збирався давати чесних відповідей.

Але найстрашнішим було навіть не це.

Найстрашнішим виявилося те, що тепер їй більше не було кого звинувачувати у власному страху.

Не існувало більше Деміурга, який розписував би кожен її наступний крок. Не було величних веж Академії, що ховали страшну правду за тисячами магічних затворів. Не існувало заздалегідь підготовленого сценарію, який змушував би її страждати заради чужого порятунку чи чиєїсь жорстокої розваги.

Тепер вона мала сама вирішувати, чим заповнити свій наступний день.

І вперше у житті ця абсолютна свобода лякала її майже так само сильно, як колись полонила надія на порятунок.

Поруч із нею тихо, сухо ворухнулася висока трава.

— Ти знову усміхаєшся, Еліро, — пролунав поруч хрипкий голос.

Вона розплющила очі й повернула голову.

Данило сидів зовсім поруч, спираючись міцними долонями об вологу землю, і дивився на неї з дивною, глибокою уважністю. Його світле волосся стирчало в різні боки, на розриваному рукаві лляної сорочки залишилася темна пляма суглинку, а на лівій щоці виднілася тонка, уже присохла подряпина. Він мав такий вигляд, ніби щойно прокинувся після тривалого, виснажливого сну й досі блукав поглядом, не в змозі повірити, що більше не треба гарячково шукати руків'я кинджала.

— А мені заборонено усміхатися? — тихо запитала вона.

— Ні, — він повільно хитав головою. — Просто я намагаюся запам’ятати.

— Що саме?

Хлопець трохи помовчав, проводячи пальцем по стеблу трави.

— Тебе. Такою, як ти є зараз.

У цих простих словах не було його звичної, гострої насмішки. Не було тієї фальшивої іронії, якою Данило зазвичай, мов щитом, прикривав усе, що вважав надто вразливим у собі. Він вимовив це просто, майже несміливо, і саме тому його слова вдарили в її серце сильніше за будь-яке пишномовне зізнання.

Еліра опустила погляд на їхні з’єднані руки, що лежали у траві.

Данило більше не був напівпрозорою примарою, не був тінню з її спогадів, прив’язаною до чужих чарів, і не був тим безвільним катівським інструментом, яким його прагнула зробити Руна. Його велика долоня була гарячою. Під м’якою шкірою рівно й сильно бився живий пульс. Коли він ледь ворушив пальцями, вона відчувала кожен його рух. На його великому пальці виднілася маленька застаріла подряпина, а під нігтем застрягла краплинка темної землі.

Такі неймовірні, прості дрібниці.

Він існував. Він був поруч. Він дихав.

І від цієї простої, абсолютної істини дівчині хотілося водночас сміятися й гірко плакати.

— Даниле… — прошепотіла вона, трохи стискаючи його пальці.

— Що?

— А якщо це все… якщо ми досі спимо?

Хлопець повільно повернув обличчя до неї. Його сірі очі були абсолютно чистими.

— Тоді у нас виходить дуже дивний, непередбачуваний сон.

— Я серйозно тебе питаю, Даниле.

— І я з тобою абсолютно серйозний.

Він підняв її руку й легенько, розважливо стиснув її пальці у своїй долоні, ніби прагнув переконатися, що її шкіра так само відчуває його дотик. Потім опустив руки, сперся ліктями об коліна й озирнувся на розлогі пагорби.

— Ходімо крізь цей гай, перевіримо, чи місцеві люди здатні нас бачити, — мовив він, піднімаючись на ноги. — Якщо вони нас бачать — видуримо або купимо щось їстівне. Якщо ні — повернемося сюди, ляжемо у траву й будемо спати доти, доки цей дивний сон остаточно не розвіється.

Еліра раптом тихо, дзвінко пирснула сміхом.

— Ти справді вважаєш, що після всього перепуття, після падіння Вежі й розриву часів, найважливіше питання зараз — це чи зможемо ми дістати сніданок?!