Той, хто бачить сни богів

I. Мовчання між світами

Спочатку зник звук.

Це було не просто згасання луни чи поступове вщухання вітру, до якого вона звикла за останні дні. Звук помер миттєво, рвучко, лишаючи по собі нестерпну, суху вакуумну тишу. Не було ані гуркоту падаючих веж, ані брязкоту залізних ланцюгів Восьмих Дверей, ані навіть глибокого, важкого відлуння власного прискореного подиху. Лише тиша — настільки абсолютна, гнітюча й щільна, що вона здавалася не відсутністю шуму, а окремою, самостійною формою існування. Вона не просто огортала Еліру з усіх боків, а проникала крізь кожну пору шкіри, стираючи прозору межу між її власною думкою та чужим відчуттям, між тим, що вона дійсно пам’ятала, і тим, що лише вважала своїм особистим спогадом.

Потім зникло світло.

Зазихаючи в цю бездонну, смолянисту темряву, Еліра вперше за весь час почула свій власний голос — не ззовні, а прямо в центрі власної свідомості:

«Ти ніколи не була справжньою, Еліро. Ти лише відбиток на воді, яку хтось збовтав».

Дівчина з силою розплющила очі, судомно ковтнувши повітря, якого тут, здавалося, не існувало.

Під її розпластаними долонями відчувалася шорстка, виснажена й крижана поверхня. Камінь. Почорнілий базальт, укритий тонкими, ледь відчутними заглибинами, що утворювали складні, спіралеподібні візерунки, подібні до літер якоїсь давньої, повністю забутої мови.

Еліра повільно, важко підвелася на коліна, з силою притискаючи дрижачі пальці до гарячих скронь. Голова боліла так, ніби чийсь невидимий, жорстокий клинок намагався розколоти її череп ізсередини й дістатися до тих глибин пам'яті, які мали залишатися запечатаними навіки.

Вона звела погляд догори.

Над нею не було ні світанкового неба Городища, ні сірих хмар, ні знайомих зірок. Лише нескінченна, глибока чорна гладінь, у якій повільно, величаво й абсолютно беззвучно оберталися велетенські золоті кільця. Вони перетиналися під дивними кутами, розходилися убік і знову зливалися в єдине ціле, утворюючи рухомі геометричні фігури нелюдського масштабу.

Іноді в місцях їхнього зіткнення спалахували крихітні, яскраві іскри — цілі маленькі світи народжувалися, розквітали й згасали перетворюючись на попіл раніше, ніж Еліра встигала зробити бодай один короткий вдих.

Вона дивилася на цей космічний колообіг, на мить забувши про власне тіло та біль у скронях. У цьому обертанні не було хаосу, але не було й милосердя. Це був механізм творення у своєму найчистішому, найхолоднішому вигляді.

І десь там, за цими золотими кільцями, в глибині чорноти, Еліра відчула чийсь погляд. Грандіозний, безжальний, прадавній.

— Ні… — прошепотіла вона, відступаючи назад і спираючись долонею об шорсткий камінь. — Ні, це все ілюзія. Це черговий туман Академії…

— Ти надто часто повторюєш це слово, коли перед тобою рушиться чергова вигадана казка, — пролунав голос.

Голос пролунав прямо за її спиною — не гучно, але з тією знайомою, гострою інтонацією, яку вона не плутала ні з чим іншим.

Еліра різко, рвучко обернулася, готуючись до магічного удару.

Данило стояв за кілька кроків від неї на камінному плато. Його темне пальто було просякнуте сірим пилом, а на лівій вилиці темніла запечена, тонка смуга, схожа на слід від гарячого попелу. Він мав такий вигляд, наче щойно перетнув палаючу бурю, якої жодна звичайна людина просто не здатна була б пережити.

Проте найбільше Еліру налякав не його обдертий вигляд і навіть не звичне мовчання.

Його очі.

У його сірих зіницях більше не відбивалася людська тривога. У них палало й оберталося те саме золоте небо, якого тут, у цій темряві, не мало б існувати.

— Ти… ти живий? — витиснула вона, відчуваючи, як затерпає язик.

Данило ледь помітно схилив голову набік, і на його вустах з'явилася слабка, знайома усмішка:

— Розчарована, Еліро? Сподівалася, що я розчинюся разом із дверцятами?

— Не спокушай мене перевірити, чи ти смертний прямо зараз, — відповіла вона, відчуваючи, як серце знову знаходить свій рвучкий ритм.

— О, ось тепер я нарешті впізнаю тебе, — сказав він тихо, ступаючи крок уперед. — А то я вже подумав, що переді мною лише чергова примара.

Еліра відвернулася вбік, перш ніж він зміг помітити, як на частку секунди здригнулися її губи. Останнє, чого їй зараз бракувало у цій порожнечі, — це його звичної манери перетворювати кожну смертельну небезпеку на приватне інтелектуальне змагання, у якому правила змінювалися щоразу, коли він починав програвати.

Проте це знайоме, гостре роздратування дивовижно швидко поступилося місцем значно глибшому, крижаному страху.

Вона знову озирнулася довкола.

— Де ми заходимося, Даниле? Що це за місце?

— Якби я мав хоч найменше уявлення, я б уже давно видав це за власне велике відкриття, — відказав він, оглядаючи чорну гладінь під ногами.

— Неймовірно, — процедила дівчина. — Нарешті настав день, коли ти визнав, що не знаєш абсолютно всього.

— А ти нарешті навчилася ставити запитання до суті, а не просто вимагати винуватців, — усміхнувся він. — Схоже, ця порожнеча має свої виховні переваги.

Еліра кинула на нього такий важкий, темний погляд, що хлопець, здавалося, ледь стримав короткий смішок. На одну коротку секунду все між ними стало майже звичайним — таким, як у тому згаслому саду з білими трояндами.

Майже.

Бо прямо за спиною Данила, у тіні під одним із велетенських золотих кілець, стояв хтось іще.

Еліра помітила цю постать не відразу. Спершу їй здалося, що це просто химерна тінь від монолітного каменя, яка впала під неправильним, неприродним кутом. Проте тінь раптом безшелесно поворухнулася.

Маленька дівчинка.

Та сама дитина з двома заплетеними косами, яку вони бачили біля розчинених Восьмих Дверей.

Вісім срібних ключів повільно оберталися колом навколо її крихітного тіла, не торкаючись одягу й прорізаючи темряву тонкими світловими лініями. Дівчинка стояла босоніж на крижаному базальті, згарячу схрестивши руки за спиною, і з дитячою, невинною цікавістю розглятала Еліру. Її обличчя здавалося зовсім юним, майже ніжним, але погляд її золотистих очей належав істоті, яка бачила спалахи перших зірок і розпад найдавніших галактик.