Той, хто пам’ятав її ім’я

I. Незнайомець за дверима

— Цього разу — згадай, хто з тебе почав.

Ці слова ще тремтіли на вкритому памороззю склі, лишаючись прозорими смугами вологи, коли в невеликій хаті Марека раптом згасло світло.

Це сталося не так, як зазвичай згасають хатні свічки від раптового протягу чи як догорають дрова в печі. Світло зникло миттєво, безшелесно й невідворотно — разом із короткими відблисками у старій олійній лямпі, разом із згасаючим жаром на грубці та з довгою золотавою смугою, що до цього тепло лежала на підлозі біля каміна.

Темрява поглинула все, ставши густою, майже відчутною на дотик.

Еліра завмерла біля важкого дубового столу, стискаючи свій щоденник обома руками з такою силою, що суглоби пальців болісно заніміли. Шкіряна обкладинка була крижаною, наче її щойно витягли з-під глибокої річкової криги. Під подушечками пальців відчувалося ледь помітне, ритмічне тремтіння паперу — ніби всередині запечатаної книги билося чиєсь маленьке, перелякане й водночас розгніване серце.

Вона не могла відвести розширених від жаху зіниць від подвійного вікна.

Там, за прозорою перепоною скляної шибки, у морозній сутіні зимового саду, усе ще стояли вони.

Десятки.

Сотні.

Можливо, тисячі.

Її власні обличчя, хаотично розкидані по темряві засніженого подвір'я. Дівчата з різною довжиною волосся — від коротко стриженого, як у послушниць, до довгого, що спадало хвилями на плечі; жінки з виснаженими, втомленими очима та глибокими зморшками біля кутиків губ; зовсім маленькі дівчатка в старомодних сукнях, заплямованих сажею; незнайомки з її рисами, але з чужим, дорослим і холодним поглядом. Дехто з них тримав у руках тьмяні воскові свічки, вогонь яких не давав тіні. Інші стискали в кулаках іржаві ключі різної форми. Одна з постатей притискала до грудей стару ганчір’яну ляльку без обличчя.

І кожна з цих постатей дивилася прямо на будинок. На неї.

Еліра повільно відступила від вікна, спираючись спиною об холодну глиняну стіну.

— Скажи, що це не справжні люди… — прошепотіла вона, задихаючись від невидимого тягаря. — Скажи, що це просто ілюзія!

Марек мовчав. Його високий, масивний силует, освітлений останнім тьмяним, хворобливим спалахом руни на чорному ключі, здавався чужим і відчуженим. Він стояв біля краю столу, важко спираючись долонею на поліроване дерево, і дивився не на зграю мара за вікном, а на Еліру.

— Мареку, — її голос здригнувся, втрачаючи всю свою попередню твердість. — Відповідай мені.

— Я не знаю, ким вони стали за всі ці віки, — відповів він нарешті. Голос старого лунав сухо, як шерхіт сухої соломи.

— Це мої обличчя. Це моя шкіра. Це мої очі.

— Так.

— Тоді хто вони такі?!

— Ті, ким ти могла стати у кожній із попередніх спроб, — приглушено мовив він. — Ті, ким ти вже була. Ті, кого ти занадто легко залишила за зачиненими дверима свого минулого, коли тікала від болю.

Дівчина резко, розпачливо похитала головою.

— Перестань говорити загадками! Я втомилася від ваших причт і метафор!

— Я намагаюся пояснити тобі те, що неможливо вмістити у звичайні людські слова.

— Ні! — Еліра ступила крок уперед, вказуючи на нього тремтячим пальцем. — Ти просто намагаєшся зробити так, щоб я не ставила тих запитань, на які ти надто довго боявся відповідати!

Марек здригнувся, ніби цей вигук уколов його боляче й глибоко. На мить Елірі захотілося пошкодувати про свої слова — не тому, що вона сумнівалася у своїй правоті, а тому, що в очах старого проступило щось таке, чого вона раніше не помічала.

Вина. Глибока, виснажлива, отруйна вина людини, яка надто довго жила з один-єдиним важким рішенням і щодня переконувала себе, що іншого виходу не існувало.

Але співчуття не могло повернути їй вкрадену пам’ять. І воно не могло зробити вчинок цього чоловіка правильним.

— Ти погодився стерти мене, — мовила вона вже тихо, але кожне слово вилітало, наче шматок криги. — Ти дозволив їм забрати мої спогади. Ти знав, що я блукатиму темрявою, не розуміючи, хто я і чому світ навколо розпадається на шматки.

— Я знав, — опустив голову Марек.

— І ти все одно погодився на це?

— Так.

Він не намагався виправдовуватися. Не наводив аргументів про її ж безпеку. І чомусь це щире підкорення провині здавалося Елірі гіршим за найпідлішу брехню.

Вона опустила погляд на щоденник. На його останній сторінці чорні густі чорнила розповзалися тонкими, схожими на вени нитками, вимальовуючи ідеальні контури вісімки дверей. Сім із них були позначені знайомими, спотвореними символами. Восьма залишалася абсолютно порожньою — темною прірвою на білому папері.

А прямо під ними повільно, літера за літерою, проступали свіжі рядки:

ПЕРШИЙ СВІДОК ВЖЕ ПРИЙШОВ.

Еліра не встигла дочитати наступне речення.

У важкі дубові двері хати зненацька постукали.

Це були три короткі, виразні удари.

Потім запала тиша.

І одразу після неї — ще два квапливі удари.

Марек миттєво зблід, його обличчя набуло кольору мокрого попелу.

— Ні… — прошепотів він, хапаючись за груди. — Цього не може бути.

— Хто це? — Еліра розвернулася до дверей, відчуваючи, як магічна енергія закипає в її жилах.

Незнайомець у білому плащі, який досі безрушно стояв у тіні біля каміна, повільно повернув голову до входу. Його золоті очі спалахнули яскравим, хворобливим світлом, а на дерев'яній підлозі під його ногами, як і раніше, не було жодного натяку на тінь.

— Він не повинен був знайти дорогу сюди, — промовив Незнайомець, і в його зазвичай байдужому голосі вперше прозвучала виразна напруга. — Мережа була запечатана.

— Хто «він»? — повторила Еліра, роблячи крок до порога.

За дверима хтось важко, рвучко видихнув, ніби після тривалого, виснажливого бігу на морозі.

А тоді крізь товсті дошки пролунав голос:

— Еліро?..

Усе всередині дівчини завмерло. Серце пропустило удар, а потім болісно забилося об ребра.