Та, що пам’ятає

— Тепер ти готова згадати все, тінь?

Тихий, ошатно-мелодійний голос розчинився у вологому, просякнутому багатовіковим пилом і паперовою тлінністю повітрі таємного архіву. Його останні звуки ще довго котилися під високими готичними склепіннями, змушуючи тремтіти й розгойдуватися мерехтливі язики сотень воскових свічок, що утворювали довкола дивне коло світла й межі. Тіні на кам'яних стінах заплясали химерні, тривожні танки, вигинаючись у найнесподіваніших ракурсах, наче самі стіни намагалися сховатися від того жаху, що щойно вирвалося з темряви назовні.

Еліра не одразу знайшла в собі сили відповісти чи навіть поворухнутися. Її ноги наче вросли у холодну кам'яну підлогу. Вона стояла посеред цього руйнівного простору нерухомо, заворожена й водночас несамовито злякана, вдивляючись у постать перед собою. А точніше — у те моторошне, дзеркальне відображення, що дивилося на неї з іншого боку завіси часу та простору.

Те саме тонке, витончене обличчя з благородно загостреними вилицями. Ті самі глибокі, темно-бурштинові очі, що приховували цілі всесвіти й забуті болі минулого. М'яка, знайома до болю лінія підборіддя. Навіть маленька, ледь помітна світла родимка біля самої лівої брови — та сама, яку Еліра дбайливо досліджувала пальцями в дитячих дзеркалах, намагаючись знайти в собі риси майбутньої могутньої магії.

Але була одна деталізована різниця, що повністю псувала всю ілюзію тотожності: тонка, біляста смужка шраму, що холодно перетинала ліву щоку її копії, гублячись у куточку блідих вуст. У справжньої Еліри ніколи не було шрамів на обличчі. Принаймні, так вона щиро вірила всю свою усвідомлену молодість, доки Академія не почала розсипатися на крихти її химерних ілюзій.

— Це якийсь... жахливий, потворний жарт моєї власної збожеволілої уяви? — нарешті ледь чутно видихнула Еліра, відчуваючи, як тремтять і біліють її тонкі губи, позбавлені будь-якого кольору в цьому промерзлому приміщенні.

Дівчина за порогом похмурого прорізу повільно, майже м'яко всміхнулася, і ця холодна посмішка блиснула в напівтемряві, немов лезо старого жертовного кинджала:

— Ти завжди намагаєшся сховатися за іронією та захисним панциром цинізму, коли всередині тебе все кричить від первозданного страху. Це твоя улюблена броня, Еліро.

Еліра інстинктивно звузила очі, відчуваючи, як протилежна хвиля гарячого, дикого спротиву спалахує всередині й затьмарює паніку:

— Я зовсім не боюся. Не приписуй мені власних вигаданих слабкостей.

— Звичайно, моя люба, — пролунала тиха, нескінченно спокійна відповідь копії, у якій чулася вікова втома й гіркота розчарування. — Тобі завжди здавалося, що сміливість полягає у відсутності страху.

— Я говорю абсолютно серйозно.

— А я ніколи не була більш серйозною, ніж зараз.

Міра тим часом дрібно й неконтрольовано здригалася за її спиною, міцно й гарячково вчепившись розбіглися пальцями в грубу тканину мантії Еліри. Її подих був уривчастим, гарячим і збитим, видаючи стан повної розгубленості та паніки.

— Еліро... благаю тебе... — прошепотіла вона, притискаючись спиною до її плеча, шукаючи хоч якогось рятівного тепла й захисту від цього нереального жаху, що оточував їх з усіх боків.

— Що таке, Міро?

— Вона ж... вона моторошно, неймовірно схожа на тебе... До найменшої рисочки обличчя.

— Я чудово це бачу й без твоїх нагадувань, подруго.

— Ні, ти зовсім не розумієш... — Міра важко, болісно ковтнула пересохлу слину. — Навіть її голос. Інтонації. Тембр. Це звучить так, ніби ти розмовляєш із власним відлунням у порожній кімнаті.

Еліра нічого не відповіла на це. Бо вона сама відчула це з найпершої секунди. Цей голос належав їй самій. До найменшого відтінку, до найменшої хрипливої нотки на кінці видиху. Тільки глибшому, випаленому роками мовчання, холоду та самотності, наче той голос пройшов крізь пекельні вогні й повернувся звідти надломленим струнним інструментом, що здатний видавати лише скорботні звуки.

Данило неподалік усе ще міцно стискав руків'я сталевого клинка, виставивши його лезо вперед у захисній стійці. Його рука дрібно й неконтрольовано тремтіла, видаючи внутрішній розкол і глибоке виснаження.

Еліра кинула короткий, але проникливий погляд на його бліді пальці:

— Ти боїшся її до нестями.

— Так, — не заперечуючи й не відводячи погляду від примарного двійника, тихо відповів юнак.

— Чого саме ти боїшся? Самого факту її появи чи того, що вона може розповісти?

— Бо я вже бачив на власні очі, на що здатна ця історія, коли вона остаточно виходить з-під людського контролю і починає пожирати тих, хто її створив.

Дівчина в темряві архіву тихо, майже лагідно, але моторошно засміялася, і цей сміх відбився від стін тисячею дрібних уламків:

— Він досі певен, що винен мені все своє зруйноване життя й має перед моєю згаслою тінню вічний борг совісті.

Еліра різко перевела погляд назад на Данила, вимагаючи пояснень безпосередньо від нього, бо більше не збиралася задовольнятися напівправдою:

— Що вона має на увазі під цими словами? Який борг? Даниле, говори!

— Не слухай її, Еліро, благаю тебе всім серцем, не вір жодному звуку з її вуст! — зробив він крок уперед, намагаючись заступити її собою, закрити від цього погляду.

— Це зовсім не відповідь на моє пряме запитання.

— Еліро, прошу тебе, довірся мені хоч раз...

— Даниле, якщо ти ще хоч раз вимовиш це заїжджене «не слухай», я почну слухати її виключно з чистої шкідливості й принципу!

Міра за її спиною нервово, майже істерично хитнула головою, намагаючись розрядити напругу:

— Ох... боже, це зараз так на тебе схоже... Навіть у прірві ти залишаєшся собою.

— Що саме?

— Твоя дивовижна, самогубна здатність втупитися віч-на-віч з небезпекою заради простої цікавості чи принципу.

— Дякую за підтримку в критичній ситуації, — кинула Еліра через плече.

— Це взагалі не комплімент, дурепо!