Архів, якого не існувало

Першою думкою Еліри було те, що Академія нарешті остаточно збожеволіла.

Другою — що це, мабуть, взаємно.

Гуркіт із бібліотечної вежі ще кілька довгих, болісних секунд котився кам'яними коридорами, множачись у десятках високих арок, переходів і занедбаних галерей. Здавалося, сама прадавня будівля гарчала крізь кам'яні зуби, збурена чимось прадавнім і небезпечним, що щойно прокинулося у її найглибших, запечатаних підземеллях. Важка луна відбивалася від високих готичних склепінь, опадаючи важким, сухим пилом та дрібною крихтою штукатурки на плечі переляканих студентів.

Студенти внизу завмерли, наче кам'яні статуї. Хтось упустив важку книгу в шкіряній палітурці, і її сторінки тривожно, зі свистом зашелестіли на полірованій чорній підлозі. Хтось тихо, уривчасто вилаявся, притискаючись спиною до монументальної колони. Одна дівчина біля мармурового вазону почала гарячково шепотіти прадавню захисну молитву на забутому діалекті, яку Еліра ніколи раніше не чула в стінах цього закладу.

А потім десь далеко, у найвищій спостережній вежі, пролунав один за одним тривалий, важкий дзвін.

Один.

Другий.

Третій.

Дзвін ішов прямо з вежі, але бронзовий годинник на ній уже давно показував зовсім не той час, до якого всі звикли. Його масивні стрілки безумно смикалися й крутилися проти годинникової стрілки, застигаючи на химерних зворотних відліках.

Еліра повільно випросталася, міцніше стискаючи краї своєї темної мантії. Вона відчувала, як холодний протяг з балкона піднімає пасма її волосся, а в роті гірчить від випаленого кам'яного пилу.

— Ніхто не панікує, — мовила вона, хоча її власний голос злегка здригнувся на останній голосінь, викриваючи внутрішнє тремтіння.

Міра подивилася на неї витріщеними від справжнього переляку очима, бліда, мов полотно, і міцно вчепилася пальцями у свій уже охололий кухоль:

— Ти зараз серйозно?

— Ні, — відрізала Еліра, спираючись на кам'яний парапет балкона.

Вона повільно перевела погляд на застиглий у напівтемряві, затягнутий туманним серпанком хол, де все ще жевріли вогняні символи.

— Я просто хотіла перевірити, чи в мене ще працює почуття гумору в таких екстремальних обставинах.

— І? — Міра нервово здригнулася, коли зі стелі впав ще один пластівчатий шматок штукатурки.

— Працює, — зітхнула Еліра, примружившись. — На жаль для нас обох.

Міра нервово ковтнула, проводячи тремтячою долонею по блідому чолу, на якому виступили дрібні краплі поту:

— Еліро...

— Я бачу, — тихо перебила вона її, не зводячи очей із підпідлоги холу.

— Там на підлозі випалено рунами про тебе...

— Я теж це бачу, Міро.

— І Данило каже, що...

— Я теж усе це чула.

Еліра повільно повернулася до нього, відчуваючи, як важчає кожен рух. Данило все ще стояв на сходах трьома сходинками вище, висічений у напівтемряві, мов графічна, чорна фігура. Він не дивився на палаючі червоні руни на підлозі. Він дивився тільки на неї — прямо в очі, не кліпаючи. І саме це їй не подобалося найбільше — не палаючі знаки, не розгойдуваний маятник Фуко й не годинник, що біг назад, а його погляд. Так дивляться на людину, яку вже давно втратили й ніколи більше не сподівалися побачити серед живих.

— Що означає «та, якою ти була»? — запитала Еліра, роблячи один твердий крок до сходів. Вона зчепила руки в замок, щоб заховати тремтіння пальців.

Данило мовчав, стиснувши губи в тонку, майже білу лінію. Його каштанові пасма звисали на лоб, затіняючи важкі очі.

— Я поставила просте й конкретне запитання, — повторила вона голосніше, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування.

— Воно не має простої відповіді, Еліро, — його голос пролунав глухо, ніби крізь шар товстого сукна.

— Тоді дай складну. Я зачекаю, у нас попереду, здається, ціла вічність.

Він повільно, важко спустився на одну сходинку нижче, не зводячи з неї палаючого погляду:

— Ти справді нічого не пам'ятаєш з того, що було до вогню?

Еліра ледь усміхнулася кутиками вуст, хоча в її очах спалахнула гаряча, гостра лють:

— Зараз починається найулюбленіша частина мого ранку. Коли люди, яких я бачу вперше в житті, ставлять мені питання про моє власне минуле.

— Я не жартую, Еліро, — Данило ступив ще крок, і його тінь повністю накрила її постать.

— Я теж абсолютно серйозна, — вона навіть не відступила.

Данило зціпив зуби так сильно, що на його вилицях виразно виступили тугі, напружені жовна.

Міра обережно, ледь чутно торкнулася Еліри за рукав мантії, тягнучи її назад:

— Може, нам варто піти звідси? Негайно, поки все не погіршилося.

— Куди? — Еліра навіть не обернулася до подруги.

— У будь-яке місце, де немає магічних написів про повернення людей із минулого!

— Тоді нам доведеться взагалі негайно залишити Академію.

Міра нічого не відповіла. Бо саме в цю мить усі масивні дубові двері головного холу одночасно й вибухово зачинилися. Глухий, важкий удар прокотився приміщенням, струсивши пил зі стельових балок і змусивши кришталеві люстри дзвеніти.

Клац.

Древні механічні замки повернулися самі по собі. Один за одним, із сухою металевою луною, відрізаючи всі можливі шляхи до втечі.

Еліра подивилася на найближчі двері. На їхній темній поверхні проступала тонка, пульсуюча червона лінія. Руна запечатування. Потім друга. Третя. Вони випікали дерево з легким шипінням.

— Чудово, — прошепотіла вона, іронічно вигнувши брову, хоча серце калатало в горлі. — Тепер навіть двері мають власну суб'єктивну думку щодо нашої сьогоднішньої прогулянки.

Унизу, серед студентів, здійнявся справжній шум і наростаюча паніка. Хтось гарячково смикав залізні ручки, хтось намагався пробити заслону первинними закляттями розвіювання, але магічні спалахи безсило розчинялися в повітрі. Нічого не допомагало.

Данило резко підняв голову, оглядаючи запечатаний хол і затягнутий димом купол: