Той, хто пам’ятає більше

Еліра так і не пішла на лекцію з історії заклять.

Не тому, що злякалася чи піддалася раптовій слабкості. Принаймні вона вирішила саме так пояснити це самій собі, міцно притискаючи холодні, трохи тремтячі долоні до широкого підвіконня з чорного, шорсткого граніту. Шорстка поверхня кам’яної плити впивалася у подушечки пальців, але це неприємне, майже болісне відчуття допомагало втримувати зв’язок із реальністю, яка повільно вислизала з-під ніг. Вона відчувала крижане дихання каменю крізь шкіру, і кожен подих здавався важким, ніби легені наповнювалися вологим туманом.

Просто іноді корисно пропустити першу пару — особливо коли старий, покритий темною зеленкуватою патиною академічний годинник на головній вежі раптом починає поводитися як божевільний, цокаючи збивчасто, глухо й неприродно гучно, а віковічні кам’яні стіни залишають тобі зловісні записки прямо на вологій штукатурці. Кожен такт годинника відбивався у її скронях, немов далекий барабанний бій перед запеклою битвою, змушуючи серце стискатися в тривожному передчутті.

Нормальний ранок. Абсолютно звичайний ранок у стінах мовчазної Академії.

Вона стояла біля високого, вузького вікна в арочному проймі й дивилася вниз, де повільно розгорталася ранкова панорама. Листопадовий ранок лише починав розганяти нічні сутінки, забарвлюючи небо у важкий свинцево-синій колір. Туман — густий, молочно-сірий, із виразним запахом сирої землі, застояної річкової води й прілого листя — повільно котився з боку прадавнього Городища, обволікаючи гострі вежі та затоплюючи внутрішнє подвір'я, немов холодний примарний океан. Він проникав у кожну щілину, ховаючи під собою таємниці минулих століть.

Крізь цей сірий морок залізобетонні мости та кам’яні галереї здавалися лише безтілесними тінями, закинутими між реальним світом та мовчки застиглим минулим. Вони трималися на прадавній магії, розчин між каменями давно перетворився на пил, але споруда все ще стояла, опираючись часові й людській пам'яті. У цих коридорах лунали шарудіння давніх сувоїв та шепіт тих, хто колись шукав тут заборонені знання.

Еліра повільно провела пальцем по шибці, залишаючи прозору смугу на запітнілому склі. Повітря у кімнаті було густим, нерухомим і важким. Здавалося, що навіть самі стіни затамували подих у передчутті чогось невідворотного, що вже підступало до самого порога її келії.

Вона заплющила очі на мить, намагаючись зібрати до купи розрізнені думки. У її уяві виринали уривки нічних снів — темні коридори, палаючі аркуші паперу та крижаний шепіт, який кликав її по імені. Але варто було спробувати схопити хоча б один спогад, як він розчинявся, залишаючи по собі лише липке відчуття тривоги.

— Ну добре, — пробурмотіла Еліра собі під ніс, відчуваючи, як від сирого протягу, що пробивався крізь щілини старого дерева, по шкірі біжать дрібні сирці. — Або я збожеволіла, або Академія. І чомусь я з більшою радістю ставлю на Академію.

— Ти збираєшся на лекцію?

Еліра не обернулася. Голос Міри пролунав разом із сухим, виразним дзеленчанням порцеляни об порцеляну. Вона знала ходу подруги до найменших дрібниць: м'які, ледве чутні кроки в бавовняних капцях, що тихо шурхотіли по долівці, та неритмічне дихання, коли та несла щось гаряче.

— Ні.

— Я так і здогадалася.

— Вітаю. Сьогодні твій дивовижний талант читати очевидні речі нарешті принесе суспільству хоч якусь користь.

Міра зупинилася в масивному дубовому дверному проймі, спираючись плечем на темне дерево з глибокою тріщиною по центру. У повітрі кімнати пахло міцною, ледь гіркуватою чорною кавою та сушеною м'ятою, яку вона постійно тримала на підвіконні в полотняному мішечку. Гаряча пара з керамічного кухля піднімалася в холодне, застояне повітря кімнати, химерно розмиваючи гострі риси її обличчя.

— Ти жахлива зранку, — зауважила Міра, роблячи повільний ковток і примружуючись від гарячого серпанку.

— Я жахлива до обіду. Після обіду я стаю небезпечною.

— А ввечері?

— Залежить від кількості випитої кави й рівня глупоти оточуючих мене людей.

Міра коротко пирхнула, і цей простой побутовий звук трохи розрядив густу напругу, що зависла в кімнаті. Еліра усміхнулася кутиками губ, але туман за вікном майже миттєво знову прикував її увагу.

Їй геть не подобалося відчуття, яке липким холодом повзло вздовж хребта від самого моменту пробудження. Це було тривожне виснаження — наче в її власній пам'яті з'явилася величезна, зяюча чорна діра, заліплена настільки переконливими фальшивими спогадами, що від їхньої штучності нудило. Вона пам'ятала події, деталі, розмови, але все це відчувалося як чужий сценарій, вивчений напам'ять перед виставою, де їй дісталася головна роль без її на те згоди.

Кожен крок, кожен жест здавався зіграним, наче хтось невидимий смикав за ниточки згори. Еліра притиснула долоню до грудей, відчуваючи, як під ребрами шалено калатає серце. Вона спробувала згадати обличчя батьків або дім, де виросла, але замість цього поставала лише суцільна сіра прірва, затягнута димом давньої пожежі.

— Ти справді нічого не хочеш мені розповісти? — запитала Міра вже серйозніше, ступивши кілька повільних кроків по рипучому мозаїчному паркету. Вона поставила кухоль на край дерев'яного столу й пильно подивилася на подругу.

— Ні.

— Навіть про той напис?

Еліра резко повернула голову. Важкий шерстяний плед, накинутий на її плечі, ледь не зісковзнув на кам'яну долівку.

— Ти його бачила?

— Ні.

— Тоді звідки...

Міра м'яко посміхнулася самими кутиками вуст, трохи нахиливши голову набік:

— Ти щойно сама себе видала. Твоє обличчя завжди стає занадто серйозним, коли ти намагаєшся щось приховати.

— Я тебе ненавиджу, — зітхнула Еліра, спираючись спиною на дерев'яну раму й заплющуючи очі.

— Знаю. Ненавидиш щиро й від усього серця. Вже три роки поспіль.

— Саме так. Отже, напис у східному коридорі, біля дзеркала: «Не вір тому, що пам’ятаєш».