Крок крізь страх

Слово Тиква = Гарбуз 

Ви знайте чого не можна ходити в ночі на  Геловін  через міст так ось я вам розповім. річ утому, що тільки ви ступите на міст на мосту появиться вершник, але замість голови в нього буде гарбуз так ось, як тільки ви ступите на міст, на ньому з'явиться вершник, але замість голови в нього буде гарбуз. Він не рухатиметься, а просто стоятиме на іншому кінці мосту, чорний силует на тлі місячного неба. Повітря стане холодним, а тиша — гнітючою, порушеною лише тихим потріскуванням ліхтаря, що гойдається в його руці. І ось що найстрашніше: він чекатиме. Він не кинеться на вас, не видасть жодного звуку. Він просто стоятиме там, з палаючим гарбузом замість голови, і дивитиметься на вас своїми вирізаними очима.

Здаватиметься, що він кидає вам мовчазний виклик: "Наважся пройти". І кажуть, що той, хто злякається і поверне назад, почує позаду себе тихий, моторошний сміх, що переслідуватиме його в кошмарах до наступного Геловіну. А той, хто набереться хоробрості та спробує пройти повз вершника, відчує, як крижаний подих торкнеться шиї. Озирнувшись, він не побачить нічого, крім порожнього мосту.

Але з того моменту щось зміниться. Кожної ночі, в найглибшій темряві, він буде відчувати на собі погляд порожніх очей гарбуза, як нагадування про ту фатальну ніч на мосту. Тому ніхто й не наважується переходити його на Геловін.Аліна поверталася додому після вечірки в чудовому настрої. В голові ще лунала музика, а розповіді місцевих про якогось вершника на мосту здавалися їй дитячими страшилками. «Це ж треба, — хмикнула вона собі під ніс, — у двадцять першому столітті вірити в таке. Ми з Запоріжжя, нас таким не злякаєш». Вона вважала, що всі ці геловінські легенди — чисто американська вигадка, яка не має жодної сили тут, в Україні. Її шлях пролягав через старий кам'яний міст, що був найкоротшою дорогою до її будинку. Ніч була тиха, і тільки її кроки гучно відлунювали у порожнечі, змушуючи озиратися. Зневажливо посміхнувшись власним думкам про легенду, вона впевнено ступила на перший камінь мосту. І в цю ж мить усе змінилося. На протилежному кінці мосту, з густого туману, що раптом піднявся від річки, виникла темна постать. Вершник на чорному, як сама ніч, коні. Замість голови у нього й справді був гарбуз, з вирізаних отворів якого пробивалося моторошне, потойбічне світло. Уся її бравада миттєво зникла, поступившись місцем крижаному жаху. Легенда, яка здавалася дурницею, знайшла її тут, на цьому мосту. Вершник не рухався, лише мовчки дивився на неї, і Аліні здалося, що цей погляд проникає в саму душу, знаючи про її зневагу та скептицизм.

Вона застигла на місці, не в змозі ні зробити крок уперед, ні втекти назад. Думка про те, що вона, дівчина з козацького краю, злякалася якоїсь казки, боролася з первозданним страхом, що сковував її тіло.Секунди розтягувалися у вічність. Частина її мозку, що чіплялася за логіку, відчайдушно шукала пояснення. «Це розіграш, — шепотіла вона собі, — хтось вбрався у костюм, щоб полякати перехожих. Дуже реалістично, але це просто костюм».

Але тут кінь під вершником нетерпляче вдарив копитом. Звук був неправильним — не дзвінкий стукіт підкови об камінь, а глухий, тріскучий звук, ніби ламається стара кістка. Разом з цим звуком по мосту пронісся порив крижаного вітру, що змусив її здригнутися до самих кісток і погасив вогники гірлянд на сусідніх будинках, зануривши все у темряву, крім зловісного світла з гарбуза. У цей момент Аліна зрозуміла: це не жарт. І в ній прокинулася злість.

Злість на власний страх, на цю потойбічну істоту, що посміла її лякати. «Добре, — прошепотіла вона крізь стиснуті зуби, — ти цього хотів?» Козацька впертість, що дрімала в її крові, взяла гору над жахом. Вона зробила перший крок. Потім другий. Вона йшла прямо на нього, не відводячи погляду від палаючого гарбуза. Світ звузився до цієї вузької доріжки з каменю. Серце калатало в грудях, як божевільне, але кроки її були твердими. Коли вона порівнялася з вершником, то не наважилася повернути голову, дивлячись лише вперед. Але боковим зором бачила його нерухомий силует і відчувала холод, що йшов від нього. І раптом вона відчула це — легкий, мов подих, але нестерпно крижаний дотик до своєї шиї ззаду.

Аліна скрикнула і кинулася бігти. Вона не зупинилася, доки не опинилася на іншому кінці мосту. Захекана, вона обернулася. Міст був порожній. Туман розсіявся. Вершника не було, наче його ніколи й не існувало. Але холодна пляма на її шиї не зникала, нагадуючи, що цієї ночі легенда стала її власною реальністю. І вона зрозуміла, що цей холод залишиться з нею назавжди. що скажеш