(З книги «Історії, написані олівцем»)

Присвячується всім, хто шукає себе

На кухні пахло тостами й свіжозмеленою кавою. Усе тут було просте й затишне: білий обідній стіл, м’яке світло над ним, пара чашок із бурштиновими слідами від кави, дерев’яні полиці з горщиками базиліку. Ця кухня запрошувала або тихо сидіти поруч, або довго говорити про життя.

Вікторія сиділа, підібгавши ноги, загорнута в теплий светр. У руці тримала недопиту каву, погляд блукав десь за вікном . І з тихим шелестом у кімнату вбігла  донька.

— Мам, — почала вона з порога, — чому ти мене не народила раніше? Що ви з татом робили? Треба було одразу, ще на першому курсі, а не після навчання!

Вікторія усміхнулася. Перед нею стояла висока, струнка дівчина з короткою зачіскою. У ній було щось від Амелі з фільму: легкість, очі, усмішка. Але водночас жвавість, рух, іскра, як у самої Вікторії колись. Її Антошка. Антоніна.

— Мені тоді було двадцять один, — спокійно відповіла Вікторія. — Ми щойно закінчили навчання. І вирішили, що хочемо дітей. Тебе. А потім з’явився Антон.

Її доньці вже  дев’ятнадцять. Час летіть, думала Вікторія , дивлячись на неї. Не могла точно пояснити, що саме в ній викликає таку радість і ніжність, але знала: вона прекрасна. Усе в ній прекрасне: погляд, хода, навіть ці зухвалі ранкові запитання. Її діти, обидва, варті всього.

Антоніна розповідала щось, як завжди, без упину. А Вікторія слухала, не перебиваючи. Просто була тут. І саме в цій миті її накрили спогади.

Вона згадала себе, таку  ж юну, як нині Антоніна. Тоді, після чергової сварки з батьком, вона зачинилася в кімнаті. Сльози вже  висохли, але в грудях тиснуло. Вона сховалася під ковдрою з журналом і читала статтю про те, як ми або надто довго готуємося до дій, або кидаємося в них бездумно. Рядки про параліч аналізу, ілюзію продуктивності, поспішні рішення та вигорання здавалися написаними саме для неї. Кожен приклад — про неї.

Вікторія глибоко вдихнула, встала з ліжка, притримуючи плед на плечах, і сіла за стіл. Треба було діяти. Насамперед завершити навчання в університеті, попри напружені стосунки з батьком. Це був її вибір, її шлях. Вона більше не хотіла вагатися між «ще не готова» і «уже пізно».

— Успіх — це не випадковість, — прошепотіла вона, ніби звертаючись до себе. — Це рішення. Я маю право не знати всього. Маю право помилятися. Але не маю права зупинятися. Досить чекати ідеального моменту. Я — мій момент. Я — той крок, який давно потрібно зробити.

Цього разу вона його зробить. Не з розпачем, не з надмірною підготовкою, а зі щирим бажанням жити: свідомо, сміливо, з любов’ю до себе.

Вікторія жила з батьком. Маму вона пам’ятала: її руки, голос, запах, але коли їй виповнилося п’ять, мами не стало. У тому смутку, що залишився, було щось ніжне, наче тінь, яка зігріває.

Вона навчалася в Національному технічному університеті в Запоріжжі, на факультеті будівництва, архітектури та дизайну, який усі називали «машинкою». Вступила не тому, що мріяла креслити чи обчислювати навантаження на балки, а тому, що батько сказав: «Ти не вчена. Іди вчи щось практичне. Це ж не філфак». Минуло кілька років, але відчуття, що вона не та версія себе, яку засунули не туди, не зникало.

Вікторія була Гнатко. Але не та Гнатко, яку знали на курсі як головну надію кафедри — Віктор Гнатів, вундеркінд із аналітичним розумом і поглядом, що пронизує, наче лазер. І точно не його родичка, попри однакове прізвище. Просто збіг.

Ранок. Не виспавшись, уся ніч у розмовах із собою, Вікторія пила каву на ходу й майже бігла сходами вгору. У голові крутилася одна думка: підійти до професора, не промовчати, спробувати. Вона знала, що той нелагідний, але після ночі з пледом, какао і рішенням «більше не чекати» пообіцяла собі зробити щось реальне.

У коридорі, поки не почалася пара, вона підійшла до Віктора Григоровича — сивого професора з жорстким поглядом, у якому було більше сарказму, ніж тепла.

— Вікторе Григоровичу, — обережно почала вона, ковтаючи хвилювання, — можна працювати з Віктором Гнатком? Мені це дуже потрібно, я хочу закінчити університет, у мене є бажання, і Гнатко, він зрозуміє, він же теж інший.

— Ні, — сухо відповів він, глянувши на неї, як лікар на рентген, і пішов до аудиторії.

Вікторія застигла на мить, наче після ляпаса. Але пішла за ним, бо він мав сказати щось іще. І він сказав.

На початку пари архітектурного проєктування Віктор Григорович відкашлявся й відкрив журнал.

— Усі знають, що на моєму курсі діє експеримент, — голосно почав він. — Я сам визначаю пари. Теми вибираєте самостійно. Захищаєте їх також самі. Але пам’ятайте: не всі проєкти будуть рівноцінними. І не всі пари. Іноді доведеться тягнути все самотужки.

В аудиторії запала тиша. Вікторія сиділа на другому ряду, відчуваючи, як гаряча хвиля підіймається шиєю. Вона ще не знала, пощастить їй чи тягнутиме все сама, але крок уже зробила. І це було важливо.

— Отже, — продовжив професор, не підводячи очей, — проєкти виконуватимете в парах. Пари визначаю я. Теми — самостійно. Захист наприкінці місяця. Без попереджень і слізних листів на пошту. Усе по-дорослому.

Аудиторія завмерла. Хтось нервово смикнув оком, хтось почав гризти ручку.