Епілог

    Ксенія в дворі поливала квіти, коли під’їхало вже знайоме авто. Серце забилось з тією швидкістю, що й завжди. За мить вийшов Влад, одразу помітивши схвильовану Ксенію його візитом. 

- А я вже налаштувався благати твою матір, щоб дала мені адресу твого проживання.

Ксенія всміхнулась кутиками вуст, її природні ямочки нікуди не ділись, досі викликаючи трепет в душі.

- Я повернулась. - промовила, бажаючи впасти в обійми чоловіка, якого продовжувала кохати, до якого линула всі ці роки. 

Влад припав чолом до чола коханої, не в змозі більше себе стримувати. Він взяв її обличчя в свої долоні, зазираючи в зелені очі, колір яких зберігав у своїй пам'яті, погляд, яких не забував ані на мить. 

- Я все знаю. Мама в усьому зізналась. Прости, кохана. За все прости. 

Ксеня не стримуючи емоцій почала плакати, ховаючи обличчя в міцних долонях коханого. Вона ридала, відчуваючи, як настає душевне полегшення, як з кожним схлипуванням відходить туга, яка огортала серце й душу. 

Ксеня й Влад не помітили, як до них підбігла дівчинка, з неабияким поглядом вона спостерігала за незнайомим чоловіком, який обіймав її маму. Попереду на неї чекає зізнання про рідного батька та пояснення чому життя часто несправедливе й жорстоке до людей, які цього не заслуговують.

***

     Ксенія увійшла до палати, намагаючись надати обличчю спокою. Зробивши перші важкі кроки, Ксеня нарешті наважилась поглянути на жінку, яка лежала перед нею. В ній важко було впізнати маму Влада, хвороба без жалю продовжувала відбирати жіночу красу, перетворюючи жінку на мумію.

- Дякую. Дякую, що прийшла. - вказала на стілець, аби та присіла. Втім Ксенія продовжила стояти. - Пробач, Ксеніє. Немає мені жодного виправдання. - жінка облизала пересохлі губи, кожне слово їй вдавалось все важче. - Як бачиш, життя мене покарало достатньо. Тому можеш радіти.

- Я не з таких. - відповіла рівним голосом.

- Так, я знаю. Ти інша. Справжня. - в палаті запала тиша, жінка деяку мить мовчала на щось наважуючись. - Дозволь мені, побачитися з Лізою. 

Ксенія кинула погляд на жінку, в ньому не було докору чи ненависті, лиш жалість. Не промовивши жодного слова, вона вийшла з палати, зачинивши за собою двері. 

Ірина Миколаївна поставилась з розумінням до вчинку Ксенії. Вона самостійно відмовилась від щастя бути бабусею, то хіба тепер має право вимагати побачення з онукою. Гіркі сльози котились обличчям жінки, за важкими риданнями Ірина Миколаївна не одразу помітила, як тримаючи за руку дівчинку схожу на своїх батьків, до палати увійшли Влад і Ксенія. Карі очі, які були у Влада й помітні ямочки, що й у Ксенії робили дівчинку невимовно красивою. Доклавши останніх сил Ірина Миколаївна зі сльозами на очах поглянула на дітей та тихо промовила. 

- Дякую.

Ех, і знову прощання. Дякую Кожному хто читав! Без Вас не було б цієї драматичної, проте зі щасливим кінцем історії. Якщо сподобалась книга, і ви ще не залишили зірочку, або коментар, то зробіть це, аби надихнути автора на подальші творіння! До нових зустрічей, мої любі! 

 Ваша Тетяна Котило (Вільна Творити). 

А чи знали Ви/секретики/цікавинки/факти про книгу:

- в книзі планувався трохи інший сюжет, тут повинні були бути залучені лише два брати, (висвітлене їхнє суперництво, кохання до однієї й теж дівчини), та раптом в голові виринув ще один персонаж, котрий, на мою думку відіграв надважливу роль у книзі, саме Ірина Миколаївна додала сюжету неабиякої емоційної напруги;

- рубець біля губ, який залишився в Ксенії від гарячого шампуру, взятий з моєї особистої історії. Він досі видніється в мене біля рота, нагадуючи про смак татового найкращого в світі шашлику.