24 лютого 2022 р.

Третя  тночі. У передпокої ще темніше, ніж надворі — там небо освітлюють зірки. Скидаючи взуття, я навпомацки дістаюся дверей, що ведуть до коридору. Марічка підсвічує місце для мене екраном телефона, і я сідаю побіля неї на матрац.

— Вітаю,  — тихо каже вона.

— Вітаю.

У слабкому світлі коридор та вітальня здаються чужими. Я не впізнаю місце, в якому рік у рік ми святкували Новий рік, а влітку, накупавшись у басейні у дворі і наївшись смаженої на мангалі картоплі, дивилися фільми, будуємо лабіринти з подушок або граємо в майнкрафт.

Зараз тут завішані чорними пакетами та щільними шторами панорамні вікна. На підлозі біля стіни розташовані два односпальні матраци. У вітальні, під розстеленим диваном — один двоспальний. Мої брати сідають на сусідній матрац, а брат Марічки, на ім'я Свят та наші батьки влаштовуються у вітальні. Я знімаю куртку з кофтою і кладу поруч на підлогу. Старк тицяється носом у простирадло, яким накривалася Марічка, і кутається в ньому, щоб зігрітися. Всі мовчки лягають відпочивати. За вікнами лунає сирена повітряної тривоги. Дихати стає важко і душно, світ немов у целофані. Я лягаю поруч з собаками та Марічкою і заплющую очі. Мені здається, що я засинаю у своїй могилі.

* * *

Так минають вісім днів у Дніпрі.

Ми, дві сім'ї, проводимо цей час на першому поверсі невеликого будинку. Лише двічі тата від'їжджають у магазин, а вранці та ввечері батьки разом виходять покурити на заднє подвір'я.

Мама весь час плаче. Її сестра з дітьми, мати, батько та бабуся в окупації. Їхнє місто стерли з лиця землі. На вулицях лежать застрелені та розірвані снарядами люди, декого повісили на стовпах. У магазинах, що вціліли, немає їжі. Все, що їм залишається, сидіти у підвалі та пити крижану воду з іржавих труб. Одній моїй двоюрідній сестрі чотирнадцять років, другій — немає року. Вона захворіла.

Я вбиваю час. Граю у карти онлайн. Коли набридає «Дурень», то заходжу в «Subway Surfers» і збираю золото під музику в навушниках. Іноді граю в «Доту 2» з Ліною та Спартаком, іноді в «Майнкрафт» з Уляною. Більше робити нічого.

Коли настає час сніданку, обід чи вечері, я почуваюся дуже добре. Ми їмо різні салати, запечену картоплю з сиром, макарони, оладки, сирники, запіканку; мені готують усілякі вегетаріанські страви, а інші їдять також рибу та м'ясо. У нас є багато снеків, є солодощі. Пепсі, фруктові соки, алкоголь. Вода. Зараз я усвідомлюю їхню цінність і приймаю з вдячністю. З великою вдячністю.

Біля четвертої години мені дзвонить Уляна. Я закриваюся в пральні, щоб не заважати іншим, і беру слухавку.

— Як ти?

— Поки тихо. Ти як?

— Тихо.

Прислухаючись до дихання на іншому кінці дроту, я уявляю Уляну з напівзотлілою цигаркою між середнім і вказівним пальцями. Здається, ніби вона поряд.

— Як дідусь? — запитую я.

— Поки тихо.

— Добре.

— Мені сьогодні знов батько дзвонив. Хоче забрати до себе у Німеччину.

— Це добре, — відгукуюсь я.

— А ви збираєтесь виїжджати?

— Не знаю. Поки будемо тут.

Якийсь час ми мовчимо. Я чую, як зачиняється вікно. Значить, вона докурила.

— Вчора, коли купувала цигарки, бачила в магазині чупа-чупси зі смаком полуниці з вершками. — хрипко ділиться Уляна. — Знаєш, що я згадала?

— Ну, ні… — здогадуючись, невдоволено протягую я.

— Ага.

— Уляно, тільки не це…

— Тоді я подумала «мабуть, ця руда дівчинка, що завжди одягається лише в біле, вирішила помститися мені за цукерку, яку я випадково шпурнула в неї на початку навчального року».

Перед очима спливає спогад про той день у художній школі. Ми тоді ще до ладу не спілкувалися. Я підійшла до неї, коли вона сиділа за столом і зосереджено малювала картину на міжнародний конкурс, розмахнулася рукою, кинула полуничний льодяник на стіл і вибігла з кабінету.

Так я вперше зізналася у коханні.

— Це було так кумедно. — тихо і з відтінком усмішки звучить від Уляни.

— Гей, дівчинко, що завжди одягається лише в чорне! Все, забули!

— Ні.

— Так!

— Ні.

Наприкінці, коли ми прощаємося і я виходжу з пральні, одразу ж чую голосний чоловічий сміх. Тітка Яна розмовляє по відеозв'язку зі своїм братом з Москви.

— Вам нічого робити? Накидали матраців, сидите, як ідіоти. Все у вас спокійно, Яно, немає війни! Просто шукають нацистів, мирних не чіпають. Ти телевізора передивилась?

— Я боюся спати, раптом нас уб'ють… — тихо каже Марічка своїй мамі.

Вона сидить на краю нашого матраца і гладить Марічку по спині. Я вдаю, що вже сплю.

— Все буде добре, спи спокійно… — відповідає мама.

Минулої ночі було п'ятнадцять вибухів. Але мені хочеться вірити її словам.

* * *

Зранку дев'ятого дня ми сидимо за столом і снідаємо.

— Тітка Мар'яна в Австрії? — ошелешено запитує Свят, зазираючи у телефон своєї мами.

— Тихіше…

— Яно? — мама, піднявши погляд від телефону, пильно дивиться їй у вічі. — Мар'яна з дітьми в Австрії?

— Ну…

Реакцію мами я розумію одразу. Чоловік Мар'яни у ЗСУ, і якщо він вирядив дружину та дітей за кордон, напевно, він знає більше, ніж ми.

Трохи згодом у мам відбувається розмова надворі.

— Треба їхати,— твердить мама. — Яно, поїхали разом?

— Ні. Я без Жені не поїду.

— Подумай про дітей!

— А твій чоловік? Якщо його не пропустять? — запитує тітка Яна.

— Він має окрему валізу з речами, а я маю водійське посвідчення. Якщо на кордоні його висадять, то я сяду за кермо та повезу дітей далі.

— Ні. Я хочу бути з чоловіком.

— А діти…

— Це не у моїх пріоритетах.

Коли вони повертаються, мама каже збиратися. Я надсилаю коротке повідомлення Уляні.

Дорогою з Дніпра бачу багато танків та автобусів з військовими. Коли ми під'їжджаємо до заправки, Старко блює просто на мої спортивні штани. Доводиться переодягнути їх на перші-ліпші — піжамні, в клітинку. Вночі ми ледь не потрапляємо в аварію, коли машину зносить зі смуги та фари іншого автомобіля нас засліплюють. Ми доїжджаємо до Чернівців, і нам доводиться заночувати там, просто в машині через комендантську годину.