24 лютого 2022 р.

Розплющивши очі, я машинально підводжуся на ліктях, обводячи поглядом оповиту в сутінки вітальню. Це не сон.

Сьогодні нам усім довелося спати тут, де немає вікон. Дисплей поряд з лежачим телефоном, невпинно блимає спливними тривожними повідомленнями й новинами про ракети, що прилетіли вночі; поточний час — 07:07. До мене доходить, що я проспала всього-на-всього години чотири, хоча втоми не відчуваю зовсім. Мабуть, виною тому адреналін.

За вікнами сусідніх кімнат лунає приглушений гул вибуху, а після ще один і ще. За ними слідує огидний писк автомобільних сигналізацій з паркувального майданчика.

Абияк угамовуючи неконтрольоване тремтіння в тілі, ватними ногами я дістаюся до ванної кімнати. У ясному світлі круглої білої лампи все затихає і зникає під струменями крижаної води. Я зовсім втрачаю лік часу, коли знову повертаюсь у темряву мовчазного коридору, коли беру в руки телефон і відповідаю на нові повідомлення, коли по закінченні повітряної тривоги виходжу на прогулянку з собаками. Біля будинку навпроти, на площі, якій Спартак з абсолютно незрозумілих причин дав назву «галявина», на мене вже чекає Ліна. Трохи згодом приходить і Уляна.

* * *

Після прогулянки ми проводжаємо Ліну і повертаємось назад.

— Ти схожа на астронавта. — раптом кидаю я, навіть не відразу усвідомлюючи, що видала цю дивну думку вголос.

— Що, так помітно?

Я ствердно киваю. Вона ненатурально дивується і лізе в кишеню по пачку цигарок.

— Мене так лякає космос, — ні з того ні з сього зізнаюся я. — Мільйони кілометрів порожнечі, яка готова вбити нас за секунду.

Уляна із задоволенням закурює, декілька разів глибоко затягується та облизує губи.

— Ця як ти висловилася порожнеча є темна матерія.

— Але ж у космосі вакуум. Хіба там може бути ця штука?

— Матерія і є вакуум.

— Стривай, — я здивовано скидаю брови й чіпляюся мертвою хваткою за її руку. — У порожнечі насправді не порожньо, то так, чи що?

— Можна сказати й так. Порожній вакуум попросту неможливий, він заборонений квантовою механікою. Адже нульове поле з нульовим імпульсом його розвитку суперечить принципу невизначеності,— вона знов облизує губи та струшує з цигарки попіл. — Про нього я тобі якось розповідала.

— А як взагалі ця матерія з'явилася?

— Теоретично, — в інтонації Уляни я вловлюю знайому незвичайну м'якість; вона глибоко замислюється та старанно добирає потрібні слова. — Вона була створена у величезній кількості під час Великого вибуху. Та мала вирішальне значення для формування космічної піни, яка швидко поєднала звичайну матерію в галактики.

На ходу загасивши й викинувши недопалок у попільничку, вбудовану в дерев'яну урну, вона повертає на «галявину», що веде прямо до мого будинку.

— Цікавий факт. На початку, коли з'явилася матерія, Всесвіт містив водень і гелій, а також невеликі кількості легких елементів. Після того, як його температура спала, почали з'являтися зірки, по суті — скупчення газу. Перші зірки були дуже великі, швидко згорали, і в них синтезувалися важчі елементи, аж до заліза. Коли життєві цикли зірок спливали, вони вибухали, викидаючи у космос свої оболонки, в яких містилися важкі елементи. Водночас з тим потоки нейтронів і нейронів запускали реакції утворення елементів важчих за залізо. Коли газ охолоджувався, важкі елементи конденсувалися у пил. Потім зʼявлялися зірки наступних поколінь, а водночас пилом вони започатковували астероїди та планети. А далі й живих істот. Так що все, з чого ми складаємося, крім водню, це попіл мертвих зірок.

Розглядаючи сріблясті  хмари, що все клубочаться і клубочаться високо в денному небі, я раптом ясно усвідомлюю нескінченність простору. Мені мимоволі уявляється чорнильна імла неосяжного космосу; спіралеподібні галактики з мільярдів сузір'їв, щільні метеорні потоки, пояси астероїдів, що розкинулися між орбітами Марса і Юпітера, незліченна безліч планет і їх супутників, що застигли в невагомості, і врешті-решт чорні діри, які оточені горизонтами подій — космічними в'язницями, з яких не може вибратися навіть саме світло, пороги, за якими ніякі події не можуть вплинути на спостерігача.

— Можеш мені пообіцяти дещо? — після нетривалого мовчання запитує Уляна.

В її голосі бринять сталеві ноти, долоня міцніше стискає мою.

— Обіцянка — це серйозно.

— Пообіцяй, щоб не сталося, ти завжди шукатимеш світла і свободи. Не занурюйся надто глибоко в болото життя.

Я переводжу погляд від ворон, що блукають полем у шкільному дворі, і зустрічаюся з безтурботною блакиттю її очей.

— Ти моє світло і моя свобода, — відповідаю я. — Навіщо мені шукати?

— Пообіцяй, — повторює вона.

— А якщо стане нестерпно?

— Єдине, що насправді нестерпно, це те, що стерпіти можна все.

Ми зупиняємось біля мого під'їзду, впритул ло якого міститься кав'ярня. Її вивіска не підсвічена, невелике приміщення зовсім порожнє.

— Обіцяю, — трохи згодом відповідаю я.

У гробовій тиші, яку навіть листя не наважується порушити своїм лагідним шелестом, лунає нестямне виття сирени.

— Побудь зі мною ще трохи,— притримуючи скляні двері, спершись на них спиною, прошу я. — Не залишай мене тут саму.

І Уляна мовчки проходить слідом. По майданчику першого поверху, до ліфта, що підіймає нас на сімнадцятий.

— Дитино, тобі додому не час? — питає вона, коли, вийшовши з ліфта та майданчика очікування у довгий загальний коридор, я тягну її в протилежний бік від своєї квартири, на відкритий балкон.

— Як ти мене назвала? Мені, взагалі-то, шістнадцять.

— Так-так. — Уляна притримує важкі металеві двері, пропускаючи мене вперед.

В обличчя вдаряє свіжість лютневого вітру. Крізь сріблястий серпанок, що повис у небі, подекуди пробиваються клаптики блакитного світла.

— П'ятнадцятирічка, — відрізаю я.

— Гей.

— П'ятнадцятирічна, п'ятнадцятирічна.

— Все. Мій терпець урвався. Ти вирушаєш за борт, — різким рухом вона хапає мене за плечі й схиляє до поручнів.