19 лютого 2022 р.

У п'ятницю відбувся похорон Дітера. Наступні сім днів поспіль, до кінця тижня, я думала лише про Уляну. Ці дні вона не приходила до коледжу та не виходила на зв'язок. Їй треба було побути на самоті. Варто зазначити, що Уляна не з тих людей, які потребують співчуття і втішання з боку, швидше навпаки — вона вважає за краще переживати свої почуття наодинці.

Сьогодні, суботнього ранку, мені надходить одне-єдине повідомлення: «на сходах об одинадцятій». На те, щоб зібратися, мені вистачає шести хвилин.

Я кидаюся під ноги замерзлої вулиці, несучись з таким поспіхом, ніби за моєю спиною руйнується місто. Насправді ж за нею лише сонно соплять автомобілі, розкидані по паркуваннях, клюють землю ворони, зітхають будинки. Ступаючи поміж ними, так легко загубитися.

На призначеному місці я очікувано опиняюся значно раніше за Уляну. Сідаю на передостанній металевий щабель пожежних сходів, які огороджені склом з вільного боку, що не стикається зі стіною, і здіймаю погляд до неба, спостерігаючи ходу хмар. Мене навідує думка, що добре просто бути. Якби я мала змогу прорости, пустити коріння як квітка  просто на газоні біля цих сходів. Як було б добре тихо тут бути, не думаючи ані про майбутнє, ані про теперішнє, ані про минуле. Минає майже сорок хвилин, перш ніж з боку вулиці лунає  знайомий голос:

— Довго чекала?

Гримаючи англійськими чоботами, Уляна підходить і сідає поряд.

— Ні, щойно прийшла,— брешу я.

Вона дістає цигарки.

— Про що думаєш?

— Про квіти, — чесно відповідаю я і ховаю замерзлі руки в рукавах картатої куртки-сорочки. — Я хотіла б бути беладоною.

— Це отруйна рослина.

— Я знаю. Це щоб баранчик не з'їв.

Уляна видихає. Запах порожнечі змішується з запахом тютюнового диму.

— Тобі не треба думати про це, — каже вона.

— Чому?

— Я накрию тебе скляним ковпаком, якщо баранчик прийде.

І вона знову затягується.

— А ти про що думаєш? — запитую я.

— Ні про що.

Спостерігаючи за Уляною, я ловлю себе на думці, що вона нагадує людину, яка колись давно потрапила на піщаний берег безлюдного острова внаслідок корабельної катастрофи. Її пляшка, в якій закоркована записка зі словами «допоможи мені», назавжди загубилася у відкритому океані.

Це людина, яка втратила надію, але продовжує виживати.

Навіщо? У що вона вірить? Ніхто не знає. І чи знає вона сама?

У безбарвному мовчанні ми дивимося на піднімний кран навпроти. Прикидаючись мушкетерською шпагою, він протикає небо.

— Ти снідала? — вдираюся в тишу я, коли Уляна викурює поспіль другу цигарку.

— Ні. Ти?

— Ні.

Вона затягується востаннє і тикає труп цигарки мордою в тятиву сходів.

— Ходімо.

Я неохоче підводжусь слідом за нею. У міру того як ми відходимо від сходів і наближаємося до торгового центру з боку дороги виразніше чуються звуки двигунів.

Остаточно крихку тишу розбиває трек гурту Саваж Гарден «Truly Madly Deeply», який звучить у приміщенні. Ми підіймаємося ескалатором на другий поверх, де розташовані ресторани та зона фуд-корту.

— Що ти будеш? — запитує Уляна, коли ми зупиняємось біля Салатерії.

— Я не хочу їсти.

— Тоді будеш те, що оберу я.

Вона замовляє веганський салат «Симпл» та круасан з лососем. Ми сідаємо за наш улюблений столик, що розташований трохи далі від вікна.

Апетиту в мене немає. Але я беру в руку виделку і борючись з нудотою, що підступає до горла, підношу тофу до рота, тому що якщо не  їстиму я — не їстиме й Уляна. Коли я підіймаю погляд, вона вже їсть круасан, відламуючи по шматочку.

Після сніданку ми йдемо до Новуса, де вона купує лимонне пиво «Гараж», а мені полуничний молочний шейк «Mullermilch».

Коли виходимо надвір, Уляна викурює цигарку. Скажімо, на солодке.

Я знаю, що вона не хоче повертатися додому, до квартири, де кожен сантиметр нагадує про…

— Ходімо до мене?

— Ходімо. — Уляна байдуже знизує плечима, але в її очах я читаю «дякую».

На пішохідному переході повз нас на всій швидкості проноситься Гелендеваген, і вона хапає мене за руку.

— Зовсім на всі боки не дивишся.

— Дякую… — злякавшись, тихо промовляю я.

Уляна не відпускає мене і тоді, коли ми переходимо дорогу і прямуємо до будинку. Вона міцно стискає мою долоню у своїй, ніби боячись того, що я можу безслідно розчиниться у повітрі, якщо вона розтисне пальці. Мене раптом долає нестерпне бажання обійняти її. Але я не наважуюсь.

* * *

Біля восьмої вечора снігові пластівці торкаються землі. Вони валяться з небесної цукорниці несподівано і стрімко, ніби в спробі розбавити гіркоту, що запанувала в дівчинці, яка блукає привидом цим містом. Шматки бруківки все ще видніються крізь біле простирадло, але попри це, люди вже клопочуться над створенням різних фігур.

Здається, на цьому святі життя ми з Уляною зайві. Лежачи на вкритому снігом газоні, промоклі та розбиті, ми походимо на закинуту будівлю, що чекає на знесення.

Пальці рук німіють, сніг під ними ніби стає тепліше. Сніжинки, падаючи з неба, потрапляють у вічі та злегка щипають. Я обертаюся до Уляни: вона мовчить, перед її поглядом розступаються смертельні тіні. Осторонь терпляче сидять собаки.

Минає щонайменше п'ятдесят хвилин, перш ніж вона підводиться.

Підіймаючись слідом і сідаючи на снігу, я помічаю, як Уляна відкриває та закриває кришку запальнички великим пальцем. На ньому видніються дрібні шрами та поблискує кільце, відбиваючи пилинки помаранчевого світла від ліхтаря.

— Звідки шрами на твоїх пальцях? — виходить надміру прямолінійно.

— Що? — на мить розгубившись, Уляна опускає запальничку та обертається до мене. — Олівці стругаю.

— Ти використовуєш лише механічний.

Вона замовкає. Клацання кришки повторюється ще декілька разів.

— Я дозволяю собі використовувати цю слабкість, щоб ставати сильніше. Відчуваю біль, щоб відчувати життя,— трохи згодом каже Уляна.