6 лютого 2022 р.

Зі своєї шкаралупи ми вибираємося лише ближче до обіду. На побаченні за пізнім сніданком я занурюю ложкою дитяче печиво у формі тварин у мигдальне молоко і вслухаюся в «Орел і Решка», що крутять по телевізору.

— Що за середньовічні тортури?

— Не хочеш приєднатися? — з'ївши утопленого лева, я відкидаюся на спинку стільця і ховаю посмішку в долоні.

Сьогодні субота, я не пішла до коледжу. І до біса, один раз можна. У плани Ліни входила хіба що захватна подорож у сусідній квартал, щоб порахувати тріщини в асфальті, і розгадка послання з виделок і ложок, викладеного домашнім полтергейстом. Тож  ми, недовго думаючи, сміливо ухвалили рішення провалятися цілий день у ліжку за переглядом «Токійських месників» у той час, як Каспер крав у нас рисові чипси та тікав від робота-пилососа.

Пізніше, коли ми, в пуховиках, піжамах і капцях тримаємо шлях до улюбленої пекарні, зривається дощ. Дощові краплі, що падають на обличчя, проганяють залишки сну. Я дістаю з кейсу бездротові навушники й простягаю один Ліні.

— «Мій прокурений голос, твої теплі губи».

Холод, що пробирається під пуховик і білу футболку, лиже шкіру шершавим язиком. Босі ноги швидкоплинно тонуть у калюжах  крижин, що розтають. Всередині зароджується трепет, коли Ліна, вдихаючи у легені свободу, вигукує:

— «Ну, звісно, певен, забери моє серце! Його вистачить надовго, щоб зігрітися!».

Вона — у розстібнутому пуховику, у домашніх шортах і у пропахлій ягідним димом футболці зі Стічем — промокає під безжальною стіною і жмуриться, сміється, кружляє.

Я ловлю Ліну біля входу в пекарню і зігріваю в руках. Ми знайомі, здається, вже цілу вічність — я бачила її щасливою, засмученою, наляканою, невиспаною і бог знає якою ще. І щоразу я зачаровуюсь знов.

— «Ти така гарна, наче мені це сниться. Це тільки зараз, це не повториться».

Ввечері Спартак з Антоном витягують нас на прогулянку до торгового центру, де мигаємо час на фуд-корті, ділячи з Ліною одну картоплю та полуничне «МакФлурі» з МакДональдзу на двох.

Коли зовсім темніє, ми виводимо на прогулянку собак. У пуховиках, схожих на намети, ми лягаємо прямо на асфальт і вставляємося в небо, де мерехтять ледь помітні зірки. Вона про щось говорить, а я сміюся. І все добре настільки, наскільки лише можна уявити.

* * *

Біля одинадцятої вечора мені надходить повідомлення від дідуся Уляни. У ньому зазначена адреса онкологічної клініки та прохання приїхати. Дихати стає важко, повітря згущується. У непроглядній пелені туману я підіймаюся і говорю про все мамі, одягаю перші речі, що впали мені в очі, залишаю квартиру.  Лише коли автомобіль рушає на третьому за рахунком світлофорі, до мене доходить, що відбувається.

Здалеку  у світлі ліхтарних стовпів видніється біла будівля клініки. На першому поверсі світло вже погашене, лише в одному з вікон другого поверху воно запалене.

— Ми на місці,— перериває глуху тишу мама, зупиняючись неподалік головного входу і заглушуючи мотор.

Опиняючись поза теплим салоном, я тикаюся носом у комір пуховика і спішно проходжу практично порожнім паркувальним майданчиком. На сходах перед входом у клініку я помічаю Уляну. На її змарнілому обличчі виділяється червона пляма — це нижня губа, що покусана і кровоточить. Коли її  погляд, що блукає,  натикається на нас, в ньому швидкоплинно відблискують подив і сум'яття. Вона підіймається, і мама, долаючи відстань у декілька кроків, підходить до неї, міцно укладаючи в обійми. Щось тихо каже, гладить по спині.

— Я буду тут,— тихо кажу я.

— Гаразд. Я піднімуся до батьків.

Проводячи маму поглядом, я підходжу до нерухомого силуету, що опустився на сходи, і мовчки присідаю поруч.

Уляна безвідривно дивиться на свої червоні чоботи. Шматочки сухого листя та бруду з калюж липнуть до підошви. Згаслий погляд, здається, проходить крізь них і сам стає таким самим — брудним і промерзлим. Недопалок падає з її пальців і кришиться, досягаючи землі. Попіл впереміш з безсенсовими фрагментами крихкого маленького світу розносить лютневий вітер. Маленького світу, що пронісся повз, у віконці карети швидкої допомоги. Маленького світу, який згас на лікарняному ліжку у дитячому відділенні.

— Це Джей,— ледве чутно хрипить Уляна, розкриваючи онімілі пальці іншої руки; на напіввідкритій долоні я бачу крихітну фігурку лего-чоловічка. — Ді віддав його мені й сказав, що завтра доробить для нього дракона.

Я підіймаю погляд і дивлюся в її очі. В них порожньо. Вони бачили пекло. Мені стає важко витримувати цей погляд.

Я обхоплюю руками її плечі та щосили притискаю до себе, ніби так можу увібрати в себе весь її біль, але відчуваю, що безсила..