15 січня 2022 р.

Холодне сонце торкається віконних шибок. Відшукуючи в купі речей — які вчора я добросовісно закинула на стілець, не спромігшись прибрати у шафу — білі джинси, я натягую їх, у метушні підшукуючи щось тепле. Напнувши білий светр з високим горлом, високі шкарпетки, схопивши студентський і сумку, я вилітаю з кімнати. Собаки проводжають мене розчарованими поглядами — сьогоднішня десятихвилинна прогулянка припала їм не до снаги.

— Мамо, у мене живіт болить, — скиглить Лесик, тиняючись коридором.

— Співчуваю, — застібаючи куртку Максу, відповідає вона.

Ми спускаємось на вулицю і поспішно прямуємо до автомобіля на паркувальному майданчику. Сьогодні наш водій — скромний джентльмен у дорогому костюмі та сірому піджаку, з акуратною стрижкою, прикрашеною легкою сивиною, що розточує навколо себе аромат одеколону «Джорджіо Армані» та умиротворення. Якщо бути точніше — тато.

— Ти названа.

— У такому разі мене хоча б хотіли завести, шелепа. Що, нічого відповісти? — обурююся я, навіть не до кінця розуміючи, як взагалі вплуталася в цю суперечку.

— Анечко, відгадай, який транспорт починається на букву «п», а закінчується на «г», — пищить Макс, учепившись в мій лікоть у спробі привернути увагу.

— Це ти шелепа, — загальмовано видає Лесик.

— Тату!

— Що цього разу? Лише не проси свідоцтво про народження, Ганнусю.

— Скажи, щоб він заткнувся!

— Лесику, не чіпай сестру.

— Анечко!

— Та не знаю я!

— Ти така тупа? Це паротяг! — невдоволено вигукує Макс. — Гаразд, давай в іншу гру. Хто перший президент Польщі?

— Відвали, Лесик! Тату, він кладе на мене руку!

— Дайте таткові зосередитись на дорозі, — відмахується він.

— Анечко! — верещить мені в саме вухо Макс.

— Не знаю!

— Боже, який кринж. Це ж Габріель Нарутович, — схрещуючи на грудях руки, Макс відкидається на своє автокрісло.

* * *

Я складаю найчутливішу подяку світлофорам, водіям, і заодно всьому Всесвіту за те, що поїздка нарешті добігла кінця і я маю можливість залишити це шапіто. Побажавши татові гарного дня, я прямую до головного входу з виразом абсолютного задоволення життям.

На головних сходах я зустрічаю Варвару і Леру, вони майже завжди приходять раніше за інших. Перша — через те, що живе за містом, і щоб не запізнитися, виходить набагато раніше; друга — дочка нашої кураторки, для якої пунктуальність це дещо, що само собою зрозуміло.

— Сни насправді нічого не означають, — з розумним виглядом відрізає Варвара, відкладаючи убік гігієнічний бальзам для губ.

— Але я все-таки перевірю на езотериці крапка ком крапка юей, — знявши з блокування телефон, відгукується Лера.

Спостерігаючи за нею, я мимоволі усміхаюся. Чомусь з найпершої зустрічі Лера сприймається мною як молодша сестра, навіть попри те, що ми однолітки.

— Побачити себе уві сні продавцем алкоголю уособлює наступний сюжет: ваші близькі вважають вас нездатним на неординарні вчинки, але цього разу ви їх здивуєте, влаштувавши свято, де кожному знайдеться місце,— читає вона. — А блювота в інших уві сні пророкує, що ви знайдете в своєму оточенні лицеміра, нещиру людину.

Ми з Варварою переглядаємось.

— Ви ніби в мафію граєте.

Двері видають характерний скрип, за яким слідує звук кроків у важких чоботах. До кабінету заходить Уляна, а одразу за нею з кислою міною плететься скорботний Артем. Вони синхронно скидають рюкзаки з плечей і всідаються в третьому ряду.

— Що сталося? — запитує Віра, відриваючи погляд від екрана мобільного телефона.

— Вчора його улюблений перегонник програв моєму улюбленому перегоннику, — з неприхованою зловтіхою в голосі відповідає Уляна, копаючись у рюкзаку.

— Ні,  лиш поглянь на її фізіономію, — біситься Артем. — Та вона життєрадісна! Востаннє я бачив її такою, коли вона, бувши в книжковому запої, навіть в автосервіс носилася з книжками Макса Фрая!

Віра з сумнівом коситься праворуч: на байдужому обличчі Уляни насправді лише злегка піднятий куточок губи, який більше нагадує якусь невміло накреслену кубічну параболу, ніж добру усмішку.

— А все тому, що її улюблений перегонник це той, який перемагає! Вона обрала його після того, як він виграв, розумієш! — Артем репетує так, ніби його має почути весь світ. — Якби виграв мій перегонник, у неї був би той самий улюблений перегонник, що й у мене!

— Ні, це в тебе був би улюблений перегонник той, що й у мене.

— Ось дає... — здивовано протягує Лера, спостерігаючи за тим, як Уляна, встромивши в бідолаху холодний погляд, з серйозним виразом обличчя вставляється в книгу.

— У мене холодок спиною промайнув, — пошепки підтакує Варвара, прикривши рота долонею. — Вперше бачу людину, яка навіть радіє так лячно.

— Мабуть, у глибині душі вона мріє, щоб нас усіх засмоктало в чорну діру з її книги...

— Жах.

Я мовчки переводжу погляд з однієї на іншу і з тихим захопленням усвідомлюю, що сьогодні здійснюю, напевно, наймужніший вчинок у своєму недовгому, проте насиченому житті — успішно стримую бажання зігнутися навпіл і засміятися. Божевільні плітки про Уляну, на диво, до мене дійшли зовсім нещодавно, і виявляється, її вважають «тим самим тихим однокласником». Тобто, особистістю цинічною і застрашливо байдужою до загальнолюдських законів моралі та етики; тією, яка володіє нелюдимою аурою, спілкується з викладачами з холодною ввічливістю і найчастіше сидить за останньою партою в чорному капюшоні.

Загалом, іменують Уляну мало не психопаткою з обличчям у вигляді двох крапок і тире, як в абетці Морзе.

— Доброго ранку, шановні студенти, — лунає м'який голос викладачки історії, яка проходить аудиторією до кафедри.

Пара минає на подив швидко, хоча зазвичай тягнеться повільно і ближче до кінця всі віддаються умиротвореному сну. Додому нам дають об'ємне завдання, для виконання якого пропонують розділитися на пари. Потім дві пари з мистецтва, і десь між ними — перерва на танці у дворі під пісні гурту «Нерви».