31 грудня 2021 р.

— Учора тато посварився з мамою, бо приїхав дідусь… — Дітер переминається з ноги на ногу. — Тато назвав його «плюгаве цабе». І тоді мама розлютилася. Вона сказала, що у тата очі карі, бо замість вівсянки на сніданок він їсть своє гівно, а тато…

— Ді, — вхідні двері прочиняються, пропускаючи на сходовий майданчик тепло, запах вареної картоплі, запеченого м’яса та цибулі. — Ти чому тут…

Заспана Уляна, яка вийшла в чорних боксерах і м'ятій футболці кольору хакі з написом «Карпати», стикається поглядом зі мною і зіщулившись від контрасту температур, запрошує увійти.

— Я невчасно?

— Все гаразд, — вона потирає перенісся і бере з комода окуляри.

— Я Анечці ще не розповів… — Дітер чимчикує слідом за нами коридором.

— Дуй вмиватися та переодягатися. Після цього розкажеш.

— Ну трясця…

— Незабаром Оксанка з Георгієм приїдуть, — чується голос їхньої матері з кухні.

— Так рано? — дивується батько.

— Дітлахи, — на виході з кухні, звідки долинають голоси, нас помічає дід. — Вгадайте, який сьогодні день?

— Ну, Новий рік? — байдуже звучить від Уляни.

— З Новим роком, діду! — вигукує вкрай задоволений Дітер.

— Сьогодні день сімейних веселощів, — посміхаючись попри ці відповіді оголошує дід.

— Знову всі разом добровільно-примусово готуватимемо салат з крабовими паличками? — невдоволено протягує Дітер. — Ми з Уляшею його навіть не їмо...

— А ти як завжди застосуєш свою стратегію старця, щоб не брати участь у приготуванні салату, якого вистачило б нагодувати китайське село, і поламаєш комедію на кшталт  у тебе стався інфаркт і тебе врятує лише перегляд перегонів по телеку, — гугнявить Уляна.

— Не драматизуйте, діти.

— Тільки через те, що тут Анечка, я не перекидаю чарку отрути.

Уляна змучено закочує очі й бере мене за кисть, тягнучи убік її кімнати. Тут ми одночасно обмінюємось подарунками. Я виловлюю з сумки коробочку «Лего Нінзяго» і книгу, запаковану в чорний цупкий папір і перев'язану білою стрічкою. Дітер, який ні на мить неприпиняє усміхатися, міцно обіймає мене і чемно дякує. Уляна зі свого боку простягає мені такий самий прямокутний пакунок, натомість білий.

— Оскар Уайльд… — знявши обгортку, вона проводить великими пальцями по обкладинці книги, стискаючи її в руках. — Дякую.

У подарованому мені пакунку теж виявляється книга. Твір мого улюбленого письменника. Розчулена, я тягнуся до Уляни з обіймами. Вона цокає — завжди так робить, коли намагається не усміхнутися.

— Мені подобається, як пахне твоє волосся. — відчувши запах полуничного шампуню, каже Уляна.

І на мить торкається губами моєї щоки. Можливо, випадково. Можливо, ні. Затамувавши подих, я думаю лише про одне: як шкода, що цей момент не вічний — і в цьому його чарівність і його трагедія водночас.

Я залишаюсь у неї на чай. Спочатку ми, що звично й очевидно, говоримо про книги. Точніше здебільшого розмовляємо з Дітером і дивуємося тому, який чудовий космічний корабель він зібрав, і лише у перервах торкаємося теми літератури. Коли хлопчатко допиває своє какао і йому добряче набридає наша компанія, він хвацько згрібає в оберемок всіх своїх лего-чоловічків і оголошує, що вони йдуть дивитися Ютуб. Ми залишаємося в кімнаті Уляни вдвох. Вона розправляє ковдру на постелі й суне руку в підковдру, намацуючи приховану пачку цигарок. Після чого відчиняє вікно та влаштовується на підвіконні.

— Коли я вперше побачила тебе… Далебі, я подумала, що ти дуже дивна.

Уляна хмикає, занурюючись у мою барвисту розповідь, і підносить фільтр до губ.

— Шпурнула в мене цукеркою, ще й своє ім'я забула...

— Так, було. — вона димить, як крематорій, і без жодної цікавості розглядає машини, що роз'їжджають унизу.

Груднева холоднеча безжально пронизує її худорляве тіло наскрізь.

— Щодо твого першого враження про мене?

— Насправді я бачила тебе ще раніше, на практиці, — відповідає Уляна.

— І що ти подумала?

— Подумала, що ти дуже мила.

— Та ну.

— Пам'ятаю, ти була того дня у всьому рожевому. — вона гасить недопалок об металевий відлив підвіконня і викидає його в банку від чипсів «Pringles», що стоїть за шторою.

Бере порожній посуд і відносить у кухню.

— До речі, — заваривши нам по другому кухлю фруктового чаю, Уляна сідає поряд, біля узголів'я постелі, і передає одну мені. — Ти все ще пишеш свою книгу?

— Так. А ти все ще не забула про неї?

— Чого б це.

Мені не вдається стримати усмішки.

— Чому ти ніколи не говорила про те, що хочеш стати письменницею? — тихенько вистукуючи на поверхні столу «Реквієм» Моцарта, запитує вона.

— Я й не хочу.

Уляна підіймає на мене погляд, мовляв, тепер мені зовсім нічого не зрозуміло.

— Мені просто подобається писати. Фіксувати думки, випадки з життя. Нотатки для мене, як і картини — щось на кшталт фотоапарата для почуттів. І я навіть не впевнена, що у кінцевому підсумку цю книгу видам.

— Це у твоєму стилі. — зазначає Уляна. — Непередбачувано.

Ми допиваємо вже охололий чай, і я крадькома поглядаю на стіл, на якому лежать наші подарунки одна одній.