23 грудня 2021 р.

Сьогодні останній день навчання перед канікулами. Ранок я проводжу на парах у коледжі, а після ми з Уляною їдемо до мене додому. Вона, до речі, цього року збиралася провести канікули та зустріти Новий рік зі своїм татом Георгом Рейном у Німеччині. Але залишилася. Сказала, мовляв, вона в нього і так кожні канікули буває, та й плани раптово змінилися, і загалом доведеться провести цей час зі мною. Доведеться! Аякже.

— Перевіриш? — запитую я.

Уляна, яка захоплено грає на моєму ноутбуці в якусь стрілялку, підводиться і прибирає його з колін убік.

— Давай.

Вона вказує, де я припустилася помилок, і пояснює, в який спосіб простіше розв'язувати подібні завдання. Я знову згинаюся над зошитом.

— Ти так багато деталей ховаєш у своїх картинах. — вона схиляє голову набік, розглядаючи одне з полотен на підлозі, позаду мене.

Я переводжу погляд на свіжий автопортрет.

Людина, зображена на картині, самотня, тендітна і вразлива. Вона почувається брудною; біла футболка, в яку вона одягнена, створює ілюзію чистоти. Її рука лежить на підвіконні. За вікнами у сусідньому багатоповерховому будинку спалахує пожежа. Підвіконня виступає бар'єром, що відокремлює людину від хаосу, в який занурюється світ. Її руде волосся м'яко стікає по сильно згорблених плечах. Смиренний погляд спрямований на глядача. Створюється враження, ніби ти стоїш на порозі кімнати, що загрузнула у млі, і вдивляєшся в чужі очі.

Що в них? Розпач, страх, почуття провини? Втома, туга, безсилля? Порожнеча?

— Тільки не проси мене пояснювати цю картину, гаразд? — кажу я.

— Не буду. Деякі речі мають таке особливе значення, що не можуть належати нікому, окрім тебе. А якщо ти спробуєш поділитись ними, вони миттєво втратять свою цінність.

— Так. Головне саме те, що не висловлено. — промовляючи ці слова, я кидаю погляд на Уляну.

Вона дивиться на картину так, ніби бачить наскрізь, але чи розуміє вона мене насправді? Або лише прикидається? Якщо прикидається, то в неї виходить дуже добре. Але в такому разі вона зайшла надто далеко. Але навіщо? Мені не зрозуміти цього.

На обличчі Уляни таїться безтілесна тінь туги.

Чи має значення —  прикидається вона, чи ні? Між нашими світами межа недосяжності, ми дивимося крізь неї, як крізь сріблясту зливу, що стала стіною. І чи має значення вдавання це, чи ні? Нехай. Навіть якщо вона не розуміє мене, навіть якщо нас розкидало континентами наших світів і всі мови переплуталися, як після руйнування Вавилонської вежі — неважливо. Це не важливо. Мені добре бути поруч з нею, цього достатньо.

Після того, як я закінчую останні завдання, які задали додому, ми з Уляною влаштовуємося на ліжку, яке більше нагадує казковий замок з неприступними вежами з подушок, і на декілька годин пропадаємо за переглядом криміналістики.

— За останній місяць одинадцять осіб наклали на себе руки. Це досить різкий та безпідставний стрибок. Останніми з них були… Чарлі Стоун та Ненсі Лопес, — з глибокою серйозністю в голосі заявляю я, вказуючи кубиком молочного шоколаду на стіну позаду мене, уявляючи, що це великий екран із зображеннями. — Тіло чоловіка сорока років було виявлено вчора біля пристані. Слідів задушення немає. Судмедексперт сказав, що людина пробула у воді близько тринадцяти годин. І того ж вечора знайдено дівчину дев'ятнадцяти років. Вбита електричним струмом у власній ванній кімнаті,— закидаючи в рот шоколадний «пульт», я задумливо потираю підборіддя.

— Але в чому терміновість та навіщо поліції наша допомога? Це ж самогубства, — похмуро цікавиться Уляна.

   — Річ у тім, що є дещо дуже дивне: спільне між жертвами те, що вони з одного району… І… Перед смертю роздерли свої обличчя до невпізнання. — з важливим виглядом пояснюю я, жуючи черговий шматочок шоколаду. — І кожне з самогубств було скоєно з періодичністю у три дні.

— Хм… Це може бути особливістю почерку вбивці. — зосереджено розглядаючи написи з етикетки на пляшці пива, тобто, вивчаючи документи, помічає моя колега.

— Саме так.

— Що каже детектив?

— Він упевнений, що…

— Хвилинку, — скинувши руку, вона перериває мене, акцентуючи інформацію в документі. — Погляньте…

Я поправляю уявну краватку, мовляв, така важлива і шанована, і подаюсь трохи вперед.

— «Біла Ніч» темне нефільтроване…

— Та ні.

Заходячись сміхом, я подумую про те, що досить на сьогодні криміналістики й відсуваю ноутбук убік. Переповзаючи на край ліжка, ледве не втопившись в молочній ковдрі та не перевернувши коробочки з залишками японської їжі, я торкаюся ступнями в м'яких вовняних шкарпетках сірих дощечок ламінату, роблю пару кроків і присідаю біля стіни. Знаходячи навпомацки провід, вставляю вилку в розетку, і нічник спалахує в нічній млі кольоровими ляпками світла, фарбуючи стіни, стелю та меблі. Словом все, до чого лише примудряється дотягнуться.

Я ліниво улягаюся просто тут, на підлозі, відчуваючи холодні дощечки лопатками, навіть крізь щільну тканину футболки.

Уляна, яка сидить на постелі, не проронивши жодного слова, так само виплутується з теплої ковдри та сповзає до мене, влаштовуючись поруч.

Малі помаранчеві вогники ліхтарів і повний місяць за вікном просочуються крихітними цятками слабкого світла крізь напівпрозорі фіранки.

Я схиляю голову набік.

Ледве розрізняючи риси Уляни, до мене доходить, що вона дуже близько і дивиться у відповідь. Її п'яні очі розпливаються в моїх, зливаються з темрявою, вбирають у себе червоні, зелені й сині відблиски світла від нічника, що зрідка падають на них, і мені ввижається, що в цих самих очах відбиваються мініатюрні візерунки всіх частин всесвіту. Вона бентежить мене.

Її обвітрені уста невагомо торкаються кінчика мого носа. Пекучий приплив щемливої ніжності захльостує, зігріває в кришталевій ночі.

Лежачи на підлозі в моїй кімнаті ми мовчки розглядаємо космос на стелі, й це здається таким чудовим, чесним і простим.

* * *