13 листопада 2021 р.

У холі незвично тихо. Ця субота звучить лише воркуванням голубів, що тупотять по металевих дахах будинків навпроти, та гудінням автобусів, що зрідка проїжджають повз. Пахне вологою землею, зів'ялим листям, що клеїться до підошви, і сонливістю.

— Чуєш, лопуше, — розбавляє густу тишу Уляна.

Вона скидає з плеча наплічник на місце поряд з Артемом і декілька разів плескає по кишенях чорного пальта, мабуть, перевіряючи, чи на місці телефон, чи пачка цигарок.

— Що?

— Артеме, відколи це ти на «лопуше» відгукуєшся? — Віра, не приховуючи свого подиву, навіть обертається до нього, перериваючи розмову з дівчатами з задніх місць.

— Погнали дивитись смішну нарізку дітей, — Уляна самовдоволено розвертається на п'ятах, вже прямуючи назад до дверей.

— Вже думав, що ти не запропонуєш, — з пломінкими очима він підлітає й ув'язується слідом. — До речі, прийдеш сьогодні до автосервісу? Батькові допомога потрібна.

— Знову стару залізяку потрошити? Це не має сенсу. Цьому возу час уже під прес і на покій.

— Та ні, я теж його на шампурі вертів. — відмахується той. — Нам «залізну конячку» цікавіше пригнали. То що?

— Так, заскочу.

З цими словами вони залишають кабінет.

— Ця Уляна почала ходити на пари лише після тусовки, як встигла так швидко з Артемом скентуватися? — роздратовано запитує Віра, обертаючись до подруг.

Здається, Артем їй подобається.

— Я не хочу про це говорити, — Еля, що сидить поруч зі мною, опускає погляд.

На ній знову її улюблене пальто в клітку і білий спортивний костюм з принтом з мультсеріалу «Рік і Морті».

— Гаразд, — киваю я.

— Ти не наполягатимеш? Ну, трясця, коротше. Олесь сказав, що сам приготує мені хінкалі. Я чекала майже чотири години, а він не дотримався обіцянки.

— Як він міг?

— Я тобі серйозно кажу, чотири години! Боже, яка ж сволота. Як можна було надути мене на хінкалі? Я так люблю хінкалі, дідько, я не їла їх пів року.

— З його боку це жахливий вчинок. Нелюдський… — з виразом чи тещі, чи слідчого, який має крайній ступінь емпатії, я витягую здивовану фізіономію.

— Зрештою, я просто замовила їх у тому ресторані, в якому ми були з тобою. І все.

— Навіщо потрібен хлопець, який змушує таку чарівну дівчину вдаватися до таких заходів?

— От і я гадаю, — обурено погоджується Еля і кутається в пальто, ніби затята лиходійка у свій чорний плащ.

— Доброго ранку, панове.

Знайомий, впевнений голос викладачки розливається відлунням по залі.

— Раді вас бачити! — в один голос вітаються Уляна й Артем, що вже повернулися і шелестять слідом за нею кабінетом.

У своїх чорних вбраннях вони удвох схожі на охоронців у Сільпо. Марія проводжає їх суворим поглядом.

— На сьогодні вам було задано прочитати трагедію англійського письменника Вільяма Шекспіра, «Гамлет». Сподіваюся, ви всі добре підготувалися, адже на вас чекає творче завдання — постановка.

Викладачка бере в руки журнал, переглядає  присутніх, а потім повідомляє про те, хто в якій команді. Не гаючи жодної хвилини, ми залишаємо речі на кріслах і розпочинаємо репетицію.

— Всі знають свої ролі? — запитує Варвара, пробігаючи поглядом по рядках на аркушах з уривком п'єси.

— Так.

— Леро, Уляно? — обертається Варвара.

— Так, — Лера киває.

— Звісно.

— Ти що робиш? — вигинає брови Варвара, спостерігаючи за Уляною.

— Я прошу свого вельмишановного товариша надати мені цінний папір, щоб я могла пасти очима свої репліки п'єси.

— Ви, шанована мною пані, геть-чисто не володієте даром ділитися, — промовляє Артем.

— А ви, високоповажний скупий пане, захланний навіть до солодощів, придбаних за мою оплату.

— У вигляді солодощів ви говорите про пахітоси? Шановна, це все заради того, щоб ваше чудове життя не здавалося вам таким чагарником з вишуканими плодами, як малина.

— Щоб життя малиною не здавалося? У тебе залишилася лише одна звивина, і ту ти використовуєш бездарно.

— Зав'язуйте вже. Нам треба репетирувати, — відрізає Варвара.

— Так, зосередьтеся.

Марго бере листок зі своїми репліками й виступає вперед.

— Я іншої думки. Відколи він поїхав у Францію, я постійно вправлявся. Отже, перевага на моєму боці. Але тобі й не уявити, як мені важко. Тут, на серці… Не біда.

— Ні, любий мій принце… — відзивається Уляна.

— Це просто дурість. Нібито якесь передчуття, що жінку, може, й збентежило б.

— Коли ваша душа щось передчуває, послухайте її. Я попереджу їхній прихід і скажу… — виголошує Уляна, опустивши листок із текстом. — Що ви нездужаєте.

— Якби ваша акторська гра була взуттям, це були б шкарпетки в сандаліях, — перериває сцену Артем.

— Не мудруй, бо заколю тебе рапірою завчасно, — глузує Уляна.

— Я б ліпше застрелився. — ділиться своїми міркуваннями Артем. — Гей, Леро… Ні, не пий, Гертрудо!

— Гертрудо.

— Ти мене не виправляй, я тобі не труси!

— Панове, вас що, попаяло? — щосили стримуючи роздратування, чемно запитує Варвара.

— Це провал, — хитають головами Віра з Дашею, нагадуючи китайських бовдурів.

— Це тому, що в нашій команді руда, — морозить Артем, показуючи всім своїм виглядом, що в нього величезне яйце замість башки та він дуже цим пишається.

— Знущаєшся?

— Час минає! — нагадує викладачка.

* * *

По закінченні пар, ми з Елею, Варварою, і Лерою застрягаємо в коридорі, щоб ще трохи поспілкуватися.

— Ми вчора святкували день народження Кості у боулінгу. Я кажу йому «адже тобі виповнюється сімнадцять, а не сімдесят, який до біса боулінг?», а він такий типу…

— Боулінг? Це ж нудьга смертна, — уривається Варвара.

— Я Кості саме так і сказала!

— Костя нудотик той ще. — Еля закочує очі.

«Досить» — лунає в голові.

— Чому ти взагалі пішла до Кості?

— Запитуєш ще. Костя — це здана на сто балів всесвітня історія, — світиться Лера.

«Заткніться».