11 жовтня 2021 р.

— Анечко, я так за тобою сумую… А художка без тебе — та ще тортура.

— Не уявляєш, як сумую я…

Півтора року пролетіли непомітно. Я захистила диплом та закінчила художню школу екстерном, а тепер вступила до коледжу сучасного мистецтва, на спеціальність «дизайн реклами та комп'ютерної графіки».

— Тепер під сходами сама сиджу.

— А Назар? — запитую я.

— Назар вже задовбав!

З Уляною я більше не бачилася. Вона пішла з художньої школи та видалила профілі з соціальних мереж, де ми раніше підтримували зв'язок. Дарма що стільки часу вже минуло, я так само часом згадую її. Коли бачу на вулиці когось із білосніжними кучерями, або чую схожий голос, або коли обираючи в магазині шампунь, я відчуваю той самий запах кокосу.

— Поводиться так, ніби він ліпше за всіх. Типу орел опаришам не друг!

— Ось це так. Не впізнаю цього хлопця.

— У мене урок, — перериває Кіра. — Кладу слухавку!

— Мені теж час іти. Щасти тобі!

Новий ранок і гіркота колишнього жалю.

Я приїхала в академію на тридцять хвилин раніше ніж зазвичай, і моя улюблена традиція запізнюватися вщент зруйнувалася, надаючи мені добру нагоду драматизувати під музику.

Проходячи напівпорожньою головною залою повз скляні кабінети, я падаю на шкіряний диван. Заткнувши вуха бездротовими навушниками та знявши з блокування екран телефона, я заходжу в «Нотатки», і неквапливо друкуючи перший рядок нового вірша, ловлю себе на думці, що почуваюся тут інакше, ніж у будь-якому іншому навчальному закладі. Особливо комфортно, немов удома.

Корпус на три поверхи з високими стелями та репродукціями картин сюрреалістів і художників цифрової графіки на світлих стінах. На першому розташувалося студентське кафе — з прямокутними столиками та барними стійками з високими стільцями, диваном біля стіни, піаніно, величезними вікнами, що виходять на дворик, — висока огорожа з ідеально вистрижених прямокутником кущів та постелений газон. Відпочинкова кімната — м'які підстилки на підлозі та рожеві крісла-мішки; така ж затишна атмосфера панує у спортивній залі. Кабінети, деканат; невеликий коридорчик на повороті, живий куточок, у якому стоять два низькі комоди з акваріумами — в одному дві черепахи, флегматик і холерик, який постійно намагається пробити скло башкою, а в другому карась, що подає ознаки життя рухом плавців на хвості раз на пів року. На другому поверсі комп'ютерні кабінети, в яких проходить графіка та інформатика; вбиральня — в ній не так тихо, як у тій, що на першому поверсі, але нас це не надто бентежить, ми часто гаємо там час на широкому підвіконні віддалік від умивальників. На третьому поверсі, окрім звичайних навчальних кабінетів, міститься велика і простора зала з товстезними колонами з боків, в якій зазвичай відбуваються лекції з історії чи художньої культури, а у свята виступають студенти. Біля стіни стоять великі колонки та піаніно, на якому мій однокурсник Мартін нерідко грає знайомі мелодії, під які я з Елею, своєю новою подругою, вчуся танцювати вальс.

— Доброго ранку, сонце. Я ж сказала, що скоро буду, а ти вже встигла романтизувати свою меланхолійну самотність.

Відриваючись, я знімаю навушник і звертаю увагу на заспану Елю, що стоїть переді мною з картонною підставкою з двома стаканчиками — напівостигла кава і какао з кав'ярні неподалік.

— Ранку… Ще б пак, — зрадівши, я тягнуся до неї з обіймами.

Ми встигаємо точно до переклику. Біла аудиторія зустрічає звуком небесної морохи, що барабанить у шибки й вже не здається найжахливішою з усіх лих. А в голові у кліпання ока спливають спогади про той день, коли я контрабандою пронесла в академію свого білого з рудими плямами шпіца Каспера. Він тихенько містився у мене на колінах, зрідка виглядаючи з вікна на перехожих, а потім виявився затисканий і одягнений у любов всіх викладачів і студентів, яким лише примудрився потрапити на очі. «Шпіци зазвичай злі, а Каспер такий добрий! Наче у нього замість мозку — серце» — казали про нього.

— Анечко, заради всього святого, скажи, що ти читала… — у жартівливій манері, з театральним відчаєм, скиглить Артем, що розлігся на другому ряді.

Здогадуюся, що він знову подужав прочитати лише добру половину книги та найменше на світі воліє розпинатися на парі самотужки.

— Читала. І екранізацію дивилася, — видихаючи після швидкої ходьби, ми з Елею сідаємо на вільні місця в першому ряду.

Залишивши сумку, я поспішно скидаю з плечей величезну, осінню куртку-сорочку — ніжно-бежева пальтова тканина, коричнева шотландська клітинка, чималі рогові ґудзики.

— Наступного разу залишимо їх писати конспекти, а самі обговоримо цю книгу за філіжанкою кав, —пирскнувши укладає викладачка зарубіжної літератури, переводячи погляд з мене на журнал для записів.

Її звуть Марія. У неї золоте волосся, трохи вище за плечі. Сьогодні на ній білий гольф, поверх якого накинута картата сорочка синіх і білих кольорів та світлі широкі джинси.

Випадковий факт: її любов до літератури сильна настільки, що свою домашню бібліотеку Марія перевозила всі три рази, коли переїжджала, не залишивши й не віддавши жодної з книг.

Варто зазначити, що дарма що решті нашої групи вона здається надто суворою і вимогливою, мені полюбилася ще з першої пари, коли поділилася списком літератури на семестр і дала перше завдання — написати вірш на тему того, що ми любимо в собі.

— Література — це біль, яким ділиться письменник. — починає Марія.

* * *

Після пар ми з Елею та Марго, нашою однокурсницею, вирішуємо поїхати прогулятися.

Автобус залишає нас на зупинці біля метро та кафе «Пузата Хата» на станції «Контрактова Площа», звідки ми йдемо на Поштову.

Скидаючи з плечей сумки, ми влаштовуємося на газоні. Сонце, що висить у небі, світить яскраво, але гріє зовсім слабо. Попри це, Еля знімає з себе чорно-біле пальто — яке на парах я частенько забираю, коли замерзаю — і залишається в улюбленому зеленому худі, натягнутому на бежевий гольф. Марго дістає цигарки.