18 червня 2020 р.

— Біжімо повз знак «не бігати»!

Ми одночасно зриваємося з місця, але я здаюся на половині шляху, і до самих сходів волочуся з неохоче.

— Ти не вмієш бігати, — докірливо хитаючи головою, Уляна пірнає під сходи та всідається на плитку, прибираючи з чола волосся.

Я спускаюся слідом і сідаю поруч. Наші плечі дотикаються.

— Ходімо гуляти після уроку, — позіхнувши, навіть не питає, а заявляє Уляна.

— А дідусь? Адже він має забрати тебе сьогодні,— кажу я перед тим, як мені теж передається позіхання.

— Та ні, дід поїхав грати в гольф. Користується можливістю, доки знову не ввели локдаун.

— А заразитися коронавірусом не боїться?

— Він нічого не боїться, — запевняє мене Уляна.

Ми сидимо пліч-о-пліч. Я відчуваю, як її грудна клітка здіймається, коли вона вдихає, і спадає на видиху. Відчуваю спокійний ритм серця. Відчуваю суміш запахів.

Моє ж серце, навпаки, тарабанить по ребрах з такою силою, ніби має намір пробити їх і вирватися. Я мимоволі підводжуся на колінах і обережно кладу руки на її плечі. Уляна, розгубившись, підіймає погляд, і я зустрічаю Атлантику в її очах. Схиляюся до світлої маківки, втикаюся носом у волосся і прислухаюся. Запах шампуню з кокосом та кави «3в1».

— Ти… Ти що робиш? — різко відхиляючись від мене, Уляна поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа.

Збентеженість, з якою вона впивається в мої очі, викликає ніяковість. Я не зробила нічого поганого, але всередині зростає бажання провалитися крізь землю, водночас перепрошуючи.

Не промовивши більше ні слова, Уляна відвертається від мене і, піднявшись сходами, зникає.

* * *

Після уроку у художній школі я повертаюся додому, і ми з Ліною виходимо на прогулянку з собаками. Дещо пізніше — вирушаємо до її закритого двору, де сидимо на полі та спостерігаємо за шестикласниками, які грають у футбол.

— Хочу морозива…

— Я теж...

— Як же впадло по нього йти… — зітхає Ліна.

З нею я познайомилася зовсім нещодавно. Вона низького зросту, з горіховим кольором волосся та блакитними очима. У неї алергія на мед, цитруси, думки про майбутнє та вищу математику — попри те, що вона готується вступати на спеціальність маркетолога. Девіз цієї безнадійної оптимістки -  «добрі жарти врятують світ», а смаки, як на мій погляд, у неї дивні: Ліні подобаються американські хлопчики, джинси з низькою талією та цукерки «Мак», які з очевидних причин у всіх асоціюються з поминками.

— Салют, — до нас підходить худорлявий хлопчик з азійським розрізом очей, який має вигляд щонайбільше як десятирічний.

Він насвистує мелодію пісні «Наше літо» Валентина Стрикала.

— Ти його знаєш? — смикаючи Ліну за рукав, питаю я.

— Ні.

— Так. Ми біля смітника познайомилися, — стверджує хлопчик.

— Що в тебе з обличчям?

— Я розтягував шкіру, щоб мати доросліший вигляд і не йти до школи.

— Дай вгадаю, твоя мама на це не купилася?

— Не купилася...

— Анечко, знайомся, цього невдаху звати Спартак.

— Ліно, допоможи м'яч дістати, — Сашко Македонський, захеканий хлопчик у синій футбольній формі, підбігає до нас зі своїм другом Лукою, таким же захеканим і кошлатим.

— Я допоможу, — каже Спартак, поки Ліна викладає з кишень спортивних штанів телефон, пакети для собак, ключі з дармовисом у вигляді ведмедика, і віддає мені на збереження, щоб випадково не випали.

— Ні. Потрібна Ліна.

— Так, вона вище за тебе, — куйовдячи вологе волосся, підтакує Лука.

— Що? — не врубаючись, Спартак переводить погляд з Македонського на Луку та назад. — Неправда. Ми одного зросту й одного віку.

«Виходить, він старше за мене на рік із гаком» — розмірковую я, спостерігаючи за ним.

— То давай перевіримо, — хлопчисько ставить їх спина до спини.

Поруч, рівно, і дотягнувшись, проводить рукою над головами.

— Ліна десь на сантиметр вище за тебе.

Мені здається, що я навіть чую тріск, з яким ламається надія Спартака.

— Що за маячня, — не вірячи, він складає руки на грудях.

— Не турбуйся, я не підколюватиму тебе щодо цього. Це низько, — стискає губи Ліна.

— Чому так довго? — до нас підбігає ще один хлопчик у футбольній формі.

— Спартак не вірить, що він нижче за мене.

— Це лише один сантиметр! Яка різниця?

— Годі тобі, Спартаку. Не сперечайся зі старшими. — заливаючись зловтішним гоготом, докоряє Македонський.

— Що ти, навіщо ж ображати маленького.

Зігнувшись навпіл і затиснувши рота долонею, Лука судомно схлипує від сміху.

Коли їм набридає дошкуляти Спартака, безнадійна оптимістка нарешті дістає м'яч і в компанії шестикласників вирушає грати у «тридцять три». Мене теж кдичуть, але отримують відмову. Не люблю я командні ігри. Мені більше до вподоби бути спостерігачем. Так я відчуваю, що я є.

— Це нескладно, просто треба кидати м'яч по черзі та… — пояснює мені Ліна.

— Неважливо, під час гри втягнешся! — запевняє Спартак.

— Давай, це весело!

— Ні… — протягую я.

— Тобто як знімати документалку про світогляд пупка, то ти перша, а як кидати м'яч зі своїми вірними товаришами, то ти пас?

— Господи, гидота!

— Після фільмування ти так і не здолала фобію пупків?

— Припини повторювати це слово, дурню! — скиглю я.

— Пупок, пупок, пупок!

— Трясця, граємо! Тільки заткнися!