1 квітня 2020 р.

— Він біля стільця номер три! Під стіл, швидше! — вигукую я.

— Стривай-но… — Уляна сповільнює крок, піднявши праву руку в жесті, що значить «зупинись», і поклавши іншу на держак ліхтарика. — Прокляття! Це пастка!

Ми синхронно відступаємо, притуляючись спинами до стіни.

— Назаре, припини це, — вирішивши, що зараз саме час геройствувати, я повільно залишаю укриття. — Не змушуй нас застосовувати зброю.

— Ні! Не ризикуй. — тихо заперечує мені вслід Уляна.

— Що він вдіє? Назар всього лише негідник, у його послужному списку лише дві речі — істеричний сміх і монологи про диявольські плани. До того ж він лівша.

— Гей, я взагалі-то теж лівша! — обурюється Уляна.

— Я нізащо не зупинюся. Настала ваша черга грати за моїми правилами, настав час заплатити за свої вчинки! — лякає нас Назар, знімаючи з ременя ліхтарик і наводячи на мене.

— Руда, ні! — волає Уляна.

— Що тут відбувається? — питає Кіра, сідаючи на місце поряд зі мною і споглядаючи картину того, як Уляна закриває себе зошитом, а Назар, напнувши лиходійську фізіономію, світить на мене ліхтариком свого телефона.

— На перерві у дворі Назар та Уляна кидалися котячим лайном. Потім вони закінчили, й ми пішли на гойдалку, а Назар знову прийшов і закидав нас обох! А тепер він знищив мене зоряним бластером, щоб я не розповіла вчительці... Будь ласка, врятуй нас!

— Я, звісно, не дипломований психіатр, але спробую допомогти. Зрозумійте: це все не по-справжньому. Це означає, що ви можете припинити дуркою страждати та розповісти все вчителю.

— Це означає… — я зі змовницьким виглядом обертаюся до Уляни.

— Це означає, що ми можемо уявляти все, що хочемо! — вигукуємо ми з Уляною в один голос.

Вона, не втрачаючи жодної секунди, простягає мені рятівну пачку печива «Контик» і налаштовує приціл на Назара зі щойно вигаданої зброї.

— Що це? — спантеличено питає він.

— Це… — Уляна, не маючи жодного уявлення про те, як пояснити, що собою являє це невидиме «дещо», безглуздо знизує плечима. — Відповідно до статті шістдесят третьої Конституції України, я не зобов'язана відповідати на це запитання без присутності мого адвоката.

— Тобі кінець! — вилікувавшись печивом, верещу я.

— Ні! Тільки не це! Ви ще заплатите… — волає Назар, розвалюючись посеред проходу.

— Шановні. — лунає з певною інтонацією від вчительки історії мистецтв, що зайшла до класу.

— Вибачте. Ми в епіцентрі плазмового вибуху.

— Немає на вас Бандери, — вона окидає нас роздратованим поглядом.

Ми розсідаємось по місцях під суворі слова: «Назар і Ганна — давайте, розкажіть класу про картини, які ми розглядали на минулому занятті». Чомусь мені пригадується зовсім не те що потрібно — мені пригадуються наші перші зустрічі з Уляною. Зовсім не віриться, що ми потоваришували. Раніше вона здавалася мені дуже дивною бешкетницею. Якою загалом вона і є. Але тепер я не вважаю ці риси негативними, швидше навпаки. З нею весело тусуватися.

— Савенко Уляночко, підкажи цим ледарям.

— Як так? — пошепки обурююся я.

— Нечесно. Вона знову не у справі, — бурчить незадоволений Назар, на що Уляна лише стиха сміється.

— Однією з картин, які ми розглядали на минулому занятті, була «Повернення Юдіфі», написана Сандро Боттічеллі. Юдіф — жінка, яка була готова пожертвувати честю в ім'я порятунку інших. Вона стала надто популярна за часів епохи Ренесансу, адже відповідала всім естетичним та сюжетним канонам того часу, поєднуючи з одного боку біблійну приналежність, а з іншого — еротизм, — розповідає Уляна, силуючись знову не захихикати.

Після закінчення уроку ми вирушаємо до Сільпо.

— Про що думаєш? — питаю я.

За той час, що Уляна тут стоїть і тупить у стелаж, я встигаю сходити до холодильників та взяти дві банки "Спрайта".

— Думаю, купити Снікерс чи відкласти на Харлей Девідсон.

— Не відкладай на завтра те, що можна витратити сьогодні, — раджу я.

Уляна все-таки бере шоколадний батончик, і ми вирушаємо на пошуки Назара. Нарешті відшукавши його серед овочів, посилаємо до каси, бо «скільки можна тут стирчати». На виході з магазину він кидає в нас з Уляною по пачці житніх грінок «Flint» зі смаком томатів.

— Мене ніби стусаном у рай вирядили, — захоплено відзивається вона.

— Дякую, Назаре!

Ми проводжаємо його до метро, після чого Уляна, хрускоче  сухариками, крихти яких застрягають у її брекетах, запитує:

— Чим займемося?

— Не знаю… Я терпіти не можу ухвалювати рішення. Адже я навіть підпис собі досі не обрала. Може ти вирішиш?

— Ти не вмієш ухвалювати рішення, тому ухвалила рішення, щоб я сама ухвалила рішення?

— Саме так. — киваю я.

Тоді на блідому обличчі Уляни спалахує усмішка, що обеззброює.

— Вирішую: ми вирушаємо до Епіцентру! — вигукує вона.

* * *

Блукаючи поверхом з шоурумами, ми уявляємо, як жили б у нашій власній квартирі.

Після кухонь та спалень ми потрапляємо до кімнати, яка чимось нагадує кабінет. На вході праворуч стоїть шафа, біля стіни поряд — стіл із комп'ютером та широке ліжко. Уляна падає на стілець, з діловим виглядом клацаючи по кнопках клавіатури.

— Як тобі, я схожа на айтівця? — вона обертається до мене, прокрутившись на кріслі з коліщатками.

Раптом я відчуваю, як грудну клітку стискає. Мені стає нічим дихати.

— Руда, гей… У чому річ?

Схвильований голос Уляни долинає до мене ніби звідкись здалеку. Перед очима червоний фрагмент. Я відчуваю дотик до свого плеча, і немов побитий палицями дворовий собака, налякано туплюсь назад, поки не впираюся спиною об стіну і сповзаю по ній на підлогу.

— Анечко?

Мої плечі обхоплюють чужі руки й міцно притискають до себе. Серце сковує тваринний жах. Я знову безпорадна.

Не знаю, скільки часу минає, перш ніж страх змінюється на розпач. Просто в одну мить все раптом вщухає і мене долають ридання. Я судомно хапаю ротом повітря і схлипую в її плече.