23 грудня 2019 р.

Сонячне проміння тихою сапою заглядає в кабінет через євровікна крізь прозорі фіранки. Топчучись біля вчительського столу, я акуратно підкладаю свій зошит з квітковим принтом під решту зошитів і вирівнюю стос. «Здала» — видихаючи з полегшенням, ковзаю поглядом від робіт нашої групи до теки паперів, від неї до ще одного стосу товстелезних кольорових зошитів і до видруків у файлах. Цікавість бере гору, з боязкою обережністю я беру в руки останню роботу — «Оскар Уайльд. Біографія» — як взагалі сюди потрапила зарубіжна література? Я відкриваю на останніх сторінках.

«Це було кохання з першого погляду. Альфред Дуглас володів усіма чеснотами, якими Уайльд захоплювався.

«Оскар Уайльд. Підбиття підсумків» стала особистою книгою Бозі (так називали Дугласа), де він, вже не боячись, зізнався у своїй любові до Оскара Уайльда, назвав його коханням усього свого життя. На сторінках своєї книги літній Дуглас згадує час, проведений спільно з Уайльдом. Переживає прожите зі щастям і миром у серці та душі.

Поява цієї книги була відбиттям духовного стану Дугласа: самотньої людини, чия єдина пристрасть "жити спогадами».

Двері відчиняються, і  ледь не злітаючи з петель, ударяються об стіну з такою громіздкою силою, що з неї дрібно обсипається тинькування.

— От халепа, — на порозі гальмує Уляна.

Вона важко дихає, до її чола липне волосся, що вибилося з зачіски, а рукави розтягнутого светра засукані до ліктів.

Миттєво закривши літературну роботу, я притискаю її до себе, не відводячи розгубленого погляду від блакитних очей навпроти. Почуваюся так, ніби мене заскочили на забороненій території якогось великого музею  у той момент, коли я безсоромно мацала ексклюзивні експонати.

— Трясця, — похапцем залишаючи за собою стовпи іскор, Уляна підбігає, ледве не перечепившись об дріт від проєктора, і безцеремонно заштовхує мене під стіл, заповзаючи слідом і підгинаючи ноги.

Від неї знову пахне розчинною кавою та дощем.

— Ти що коїш?

— Руда, тихіше будь, — міцніше стискаючи кисть моєї руки, вона притискається до внутрішньої стінки столу і намагається віддихатися.

— Гей.

Готуючись видати щось вкрай дотепне їй просто в обличчя і розкришити натиском свого уїдливого сарказму, я раптом чую глухий звук кроків у коридорі.

— Уляно!

Розумію відразу: цей голос належить Аліні з нашого класу.

— Чого це я маю з тобою ховатися? — з обережності я переходжу на шепіт.

— Ти стала свідком моєї втечі, й мені не залишилося нічого іншого, окрім як взяти тебе в заручники.

Я хмурюся. Не потрібно багацько розуму, щоб збагнути, що Уляна знов у щось влипла, і неочікувано тепер і мене можуть прийняти за співучасника.

— Ти будеш зі мною в моїй самоті. — прибираючи від обличчя пасмо, що вибилося з кіски, вона повертається до мене і з посмішкою киває на конспект. — Це з листа Оскара Уайльда до Лорда Альфреда Дугласа.

— Уляно! — двері прикро скриплять, дівчинка зазирає до кабінету, і затамувавши подих, ми намагаємося злитися зі столом, як хамелеони.

Аліна озирає важким поглядом кабінет, що тоне в сонячному сяйві, здається, минає щонайменше три вічності, перш ніж вона нарешті зачиняє за собою двері та йде.

— В чому річ?

— Ні в чому. — буденним тоном відповідає Уляна, вилазячи з імпровізованого укриття.

— Ти знову хуліганила!

— А ти на папери вчительські робила замах.

— Що? Не було такого, — заперечую я, підводячись слідом.

— Те саме зараз скажеш дядькові поліціянтові.

— Ні на що я не робила замаху, Уляно!

— Я бачила.

— Я просто дивилася. І взагалі, це тут до чого?

— До того, що це термін. Стаття сто вісімдесят п'ята Кримінального кодексу України. — Вона сильніше засукає рукави сіро-синього светра і поправляє окуляри. — За таємне торкання чужих паперів у навчальних закладах.

Я обережно відкладаю доповідь на стіл.

— Не кажи нікому, будь ласка.

Уляна здивовано скидає брови, намагаючись зрозуміти, жартую я чи кажу серйозно.

— Не хвилюйся. — нарешті видає вона, переможно посміхаючись. — Я — могила.

— Тетяна Степанівна повертається від завуча! — лунає від дверей, що знову відчиняються.

На порозі вимальовується Назар з такою фізіономією, ніби зараз накладе у штани.

— Настав час змиватися!

— Погнали.

— Назаре! Ну що ви влаштували цього разу? Підривали хот-доги в мікрохвильовці? Робили вежу зі стільців та баночок для води? Ламінарні потоки з кульок? — перераховую на пальцях я.

Що примітно: у всіх цих балаганах Уляна виступала в головній ролі, але за весь час її жодного разу не спіймали.

— «Перевіряли справність» вогнегасників у дворі?

— Змішали якусь погань з окропом у чайнику, — зізнається Назар.

— Серйозно?

— Бульбашки та сухий лід. — виправляє Уляна, сяючи гордістю.

— Прикольно ж,— киває він.

— У нашому чайнику?

— Ні, Світлана Миколаївна постійно заварює каву. А Тетяна Степанівна і не помітить…

— Ну, поки що не помітить.

— Поки що? — я переводжу погляд із Назара на Уляну. — Що означає «поки що»?

— Кабінет трохи затопило піною та білим димом.

— І, здається, нас бачила Аліна.

— Вас точно прикінчать, — скидаю руки я.

— Лише якщо ти нам не допоможеш, — обережно додає Назар.

— Я? Це безглуздя! Навіть не просіть. Нізащо. Ні.

— Бачу ціль, — Уляна, притулившись до дверей, виглядає зі щілинки на вчительку, що наближається до нас.

— Вас зрозумів, — трактує Назар, стиснувши в руках лямки наплічрика, накинутого на спину.

— Говорить Генерал Відвабливий, я дозволяю проведення атаки, — я готуюся вийти зі схованки, щоб відвести увагу. — Говорить Генерал Відвабливий, у вас десять секунд до дверного авіаудару.

— Чув, Назаре? Вона буде тут незабаром. Потрібно діяти швидко.

— І навіщо я підписалася на це? — я потираю перенісся і покидаю кабінет.

Моя мета — відвернути противника.

— О, Тетяно Степанівно, як ваші справи?