Глава 3.Знаки які не зникають

Вранці в школі все було майже звично. Сірий понеділок, як сотні до нього. Затерті підручники, шелест зошитів, хтось запізнився, хтось щось забув. Усе, як завжди. Але не для Марти.

Вона сиділа біля вікна, вдивляючись у небо, яке сьогодні здалося їй особливо тьмяним, майже неживим. Вчитель математики щось писав на дошці, але звук крейди був ніби далекий, мов через товсту скляну стіну. Однокласники сміялися позаду — її це не зачіпало. Вперше вона відчувала, що знаходиться в зовсім іншому місці, ніж всі навколо.

Після третього уроку Марта вийшла в коридор і… зупинилася.

У шафці для вішаків — звичайні куртки, рюкзаки, рукавички — хтось залишив оберемок сухої кукурудзи. Цілий початок, загорнутий у газетний папір. На ньому чітко виднілись чорні ініціали: **М.Р.**

Вона не мала сумнівів — це для неї.

— Гей, Марто, — вигукнула Поліна, її однокласниця. — Ти не йдеш на біологію?

— Я… зараз, — відповіла Марта, не зводячи очей з кукурудзи.

Руки її самі потяглися розгорнути газетний згорток, і в ту ж мить повз неї пройшов старий двірник. Він зупинився на кілька секунд, глянув на кукурудзу, на неї — і тихо прошепотів:

— Усі спершу думають, що це просто сон. А тоді… вже пізно згадувати.

І пішов далі, залишивши по собі запах сирої землі та гнилої трави.

Марта так і не пішла на біологію. Вона сиділа на лавці за школою, обіймаючи той згорток, як дитину. У голові калатала думка: чому кукурудза? Чому саме зараз? Хто той чоловік?

— Якась ти сьогодні… ну, дивна, — сказала Поліна, хрумтячи яблуком. — Ти вночі спала взагалі?

Марта сиділа на лавці за школою, стискаючи згорток із кукурудзою. Вона навіть не намагалася пояснити, чому тримає стару кукурудзину, загорнуту в пожовклу газету.

— Тобі ніколи не снилося щось... ну, що потім стає реальністю? — запитала вона тихо, глянувши на подругу.

Поліна замовкла. Вітер шарпав крони дерев, і на мить обличчя дівчини стало серйозним.

— У дитинстві снився брат, який помер до мого народження. Він кликав мене гуляти. А потім я знайшла його ім’я у старому альбомі. І бабуся просто сказала: «Він завжди тебе чекав». Чому?

Марта опустила очі.

— Бо я теж… почала бачити. В снах. І не тільки.

Поліна нахилилася ближче.

— Ти про бабусю?

— Так. Вона написала мені. Сьогодні. Хоча… її немає вже вісім років.

У класі було шумно. Хтось переписував домашку, хтось сперечався з викладачем історії про події 20 століття. Але для Марти все відчувалося приглушеним, ніби вона дивиться сцену з-за скляної стіни.

— Марто, — прошепотіла Іра, її сусідка по парті, — ти бачила того двірника? Він шепоче щось до себе й ходить із газетою, як божевільний. Мені здається, він…

Марта повернулась до неї.

— Він щойно говорив мені… що сни не лишаються снами. Що буває пізно згадувати.

Іра змовкла. Її очі округлилися.

— Може, він знає про бабусю. Може, це якась… змова? — сказала вона напівжартома, але в голосі звучала неприхована тривога.

На перерві Марта заглянула в свою шафку. Записка лежала там, складена трикутником. Почерк старомодний, розмашистий:

«Двері відкриті. Заходь, поки не пізно. — Марічка.»

Пальці затремтіли.

Поліна помітила.

— Це вже не просто дивно. Це вже якесь кіно. Двері? Які двері?

— Ті самі, — відповіла Марта. — Як у сні.

Поліна замовкла, потім обережно доторкнулася до її плеча.

— Якщо ти справді думаєш, що це щось… реальне… я з тобою. Навіть якщо ти скажеш, що за тобою стежить мертва бабуся через телевізор.

Марта вперше за день усміхнулася.

— Дякую. Але в цю частину ще не час тебе вмішувати.

Після уроків вони втрьох — Марта, Поліна і тихенький Данило, який завжди носив з собою блокнот і малював темні речі — сиділи на гойдалках за школою. Ніхто не сміявся. Було відчуття, ніби повітря згущується, як перед бурею.

— А якщо вона не приходить до тебе, а ти — до неї? — раптом сказав Данило. — Якщо сни — це не просто повідомлення, а запрошення?

Марта мовчки подивилась на нього.

— Ти знаєш щось?

— Я бачив її, — він глянув убік. — Уві сні. Босоніж, біля старих дверей у полі, де не росте нічого, крім кукурудзи.

Пізно ввечері, уже вдома, Марта знову знайшла записку. Цього разу вона була під подушкою. Знаків було вже занадто багато.

Імена оживають. Двері чекають. І світ, здавалося, вже не поділяється на «реальний» і «сон».