Глава 2 Ім'я, що несе історію

Її звали Марта. 17 років. Вік, у якому світ або здається безмежним, або задушливо тісним — залежно від того, як ти спиш і що тобі сниться.

Її мама працювала нічні зміни в лікарні, а про батька залишилась лише одна розмита фотографія без підпису. 

Вона звикла бути сама. 

Школа — як театр, де вона щодня грала роль тієї, хто «все ок». Друзі були, але поверхневі. Єдина істина — це її думки, сон, і старенький телевізор на кухні, який вмикався автоматично щоранку.

Після того сну щось у ній змінилося. Ніби хтось увімкнув світло в кімнаті, яку вона довго уникала. Ім’я «Марта» здавалося надто старим для дівчини в джинсах і худі, але саме воно ожило в тому сні. Тепер це вже не просто ім’я — а частина якогось зашифрованого послання.

Вона потяглася до телефона й побачила повідомлення:

«Не відкривай двері. Поки не згадаєш.»

Жодного імені, лише ці слова. І навіть секунди на обмірковування не дали — у двері постукали тричі. Повільно. Важко.

Поглянула у вічко — порожньо. Але тінь під дверима лежала, як чорна змія. Вона відчула — щось є. Щось, що не має вигляду, але має намір.

А потім — постукав хтось інший. По вікну. На п’ятому поверсі.

Жінка в білому.

Вона стояла зовні, босонога, з розпатланим волоссям і тим самим, що уві сні, поглядом. Вона не ворушилася, не кричала — тільки вказала на Марту та прошепотіла беззвучно:

— Згадай.

І зникла.

Марта відчула, як холод біжить по спині. Сон не був просто сном. І двері — тепер уже не просто дерев’яна рама з замком.

Це був поріг. До чогось більшого.