3

Вкриті кригою ріки, ковдри білого снігу, заметені стежинки в горах та дзвін заметілі, яка немов насміхалась над Айлін. Дівчина їхала на північ з обозом купців, і дорога здавалась їй безкінечною – аж ось, наприкінці третьої днини побачила вона кришталеву гору, що здіймалася над високими кремезними ялинами. Тут її путь з людьми розходився – і хоч як вмовляли її торговці не лишатись біля північного моторошного лісу, де за повір’ями хурделиця царює, а все ж попрощалась вона і пішла у заметену хащу.

Дивний то був ліс – здавалось, за кожним деревом чи корягою таїться щось нелюдське, хиже, небезпечне… чарівне. Білий сніг немов ховав під собою нечисту силу, яка тут панує. Он-де видається нібито дітлахи замерзли біля дубу, кригою вкрилися, навіть обличчя їх можна роздивитись з переляканими оченятами та складені на грудях руці – але відвернешся і вже немає нічого, тільки бурульки дзвенять таємничо. А де були крижані діти – нічого і нікого… Примарилось… А ось ніби роги чиїсь стирчать з-за стовбура смереки… вкриті інієм, покручені… А ось позве чарівною змією сніжна завірюха, блищать діамантові очі… Але ніби не бачить вона дівчину, оминає стороною. І йде Айлін вперед, провалюючись у сніг та вперто дивлячись на верхівку чарівної гори. Колись розповідав їй Завійник, що в тій горі живе чаклунка, через яку й поневіряється він світом… Певно, туди він і полетів. Там його і шукати.

 І ось перед нею річка лісова синіє – стрічкою крижаною біжить вона проміж старих величезних смерек, і здається, на тій стороні й справді інше життя – он-де вогники чарівні літають, палахкотять крізь сніг, ось білі тіні духів зимових кружляють над галявиною, і схожі вони на красивих струнких дівчат з блакитними очима та волоссям… Довгі наряди їх ніби зі снігу, блищать-переливаються…

І розуміє Айлін – перетне вона цю межу між світами, і ніколи вже додому не повернеться. І жаско було, і моторошно, і голова крутилася від того лютого страху, але жити без коханого вона не хотіла. І тому ступила на крихкий лід, який одразу затріщав під її ногою. Один шаг, другий… Обережно йде Айлін, але все одно – затонкий лід. Під тонкою прозорою кригою видно бліді обличчя русалок, що сплять взимку в своєму підводному царстві… Другий шаг… Третій… Повзе зміюкою тріщина, прокидаються русалку від сну…

— Дивись, яка… — почулось звіддаля, з Тої Сторони, такої поки що далекої. – Не боїться! Чи дурна, чи смілива… Чого прийшла, сестри?..

— Це людина? – доноситься з вітром здивоване. – Невже людина?.. Люди до нас сто років не ходили… Гарна яка… Га-а-арна-а-а…

— Дивись, яка, ой дивись лише… Буде нам сестрою… буде нам сестрою?

Під ногою знову тріснув лід, і Айлін завмерла, серце її у п’яти пішло. Тонкою синьою блискавицею тріщина повзла далі. Одна з русалок розкрила блакитні очі, зацікавлено подивилась  на дівчину.

Обережно, кожну мить чекаючи, що холодна крижана вода візьме її в полон, Айлін все ж йшла, а з того берегу дивились на неї снігові бісиці. Вони ховаються в звичний час серед снігу, поміж гілля старих дерев, вони лежать на дні гірських річок, кричать кажанами у нічних небесах, вони чекають подорожніх серед заметілі, стрічають їх під місячним сяйвом та заманюють у зимовий ліс неземною бісівською вродою своєю… І хто піддасться їх чарам – тому не буде вороття у світ живих.

Пам’ятала це Айлін… Але захололи її ноги, ніби діви-сніговиці вже добрались до неї… Ніби гострими голками закололо тіло, і раптом вона зрозуміла, що лід став товще, блищить візерунками, а русалка під ним злісно ощирилась, немов зрозуміла, що не отримає дівчину… Невже сніговиці допомогли?

— Йди, йди до нас… — шепоче зимова діва з довгим сивим волоссям, прикрашеним сніжинками та перлами, в неї намисто довге, в п’ять рядів, з бусин льодяних та кришталю, в неї губи сині, а очі – немов сліпі. – Йди до нас…

І Айлін бачить, як вклоняються цій діві інші сніговиці, які блискотливі їх очі, коли дивляться вони на неї… Певно, повелителька лісу. Невже сама Хуртовиця? І дівчина якомога скоріше перебралась на Ту Сторону річки, лише на мить обернувшись – немов прощалась з минулим життям.