1

За далекими морями, за чорними скелями та вересовими пустками, де відкриваються підземні ходи у світ фей – жила красуня Айлін. Була вона гарна собою і душею добра, ніхто поганого слова про дівчину не сказав би. Коса як золото, лице як сніг біле, очі – бірюза морська, на щоках – рум'янець ягідний. Статтю міцна, кісткою вузька, тонка і струнка як осика.

І була в Айлін таємниця – страшна, гірка. Небезпечна таємниця.

Таку нікому не довіриш, хіба рідній сестрі. Ночами місячними прилітав до Айлін коханий, північний вітер, хмільний, вічно юний і безтурботний. Крижаний завійник, що приносив на своїх крилах хуртовину та завірюху... Був він шалений та буйний, але міг ставати ніжним та ласкавим… Любила вона його — приносив він сніжинки з північних земель, малював на вікнах білі візерунки та навіював крижані сни, в яких бачила дівчина чаклунське сяйво на чорному небі та кружляла з хуртовиною по-над вкритими снігом горами, танцювала у кришталевих палацах разом зі своїм коханим… вривався він в відчинене для нього вікно і пестив свою милу, цілував та в вічній вірності присягався.

Ніколи вона не бачила його в людському образі, адже коли Вітер перевертався на чоловіка, просив свічки гасити і штори закривати. Говорив – якщо вона хоч раз на нього погляне, то це буде остання їхня зустріч. Розповідав, що зачарований він, відьма зла прокляла сотні років тому на вічні блукання. І якщо порушить Айлін обіцянку — забуде він її, полетить у далекі краї до Сніговиці, і знати не буде, що має наречену. Обіцяв — скоро розсіються крижані злі чари, і тоді забере він її в своє царство. Але коли це станеться – навіть натяком не говорив.

Вірила йому Айлін, любила його, і нехай було їй прикро і гірко, що треба в темряві нічний ховати милого, а все ж таки страшніше — втратити його назавжди. От і тримала свою обітницю – як відомо, гейси порушувати не можна, і сам проклятим станеш, і той, кого зрадиш, не пробачить.

І ось так минуло спекотне південне літо, яке для Айлін в чарівних її снах було все ж зимним та крижаним, але не мерзла вона в обіймах Завійника, бо любов її серце гріла. А життя у містечку приморському йшло своєю чергою — торгували на ринках рибою та коралами, сіллю та перлами, Айлін з сестрою ткали та вишивали, і рушники їх та скатертини, шалі та вбрання візерунчасті ніколи не залежувалися, купці з далеких країн забирали дивний товар. І все йшло добре, і все лагодилося, і все частіше став Зимовий Вітер прилітати, все міцніше обіймати та чарівніше цілувати, але все частіше і похмурі думки стали з'являтися в голові Айлін, оселилися в дівчачій душі сумніви та страхи… А раптом одного разу зникне Вітер?  Кине її?.. Зникне назавжди, покохає свою Сніговицю? Світ став немилий, і кожної зустрічі з коханим все більше намагалась вона його розпитувати, все частіше сварилась та лютувала, що кидає він її напризволяще, що соромно їй ховати кохання у пітьмі, що хоче вона жити як всі живуть, не стримуючи свої почуття… що заміж вона хоче, а доля полюбовниці – серпом крижаним по серцю. Мовчав Вітер частіше, інколи лише нагадував про її обіцянку та казав, що ще трохи почекати треба… скоро він буде з нею назавжди. Скоро чари снігові розтануть.