Розділ 4 . Світло проти пустоти

Ніка: 

​Снігова буря за стінами замку була такою сильною, що я ледь бачила власні пальці. Але Фенрір не зважав на вітер. Його тіло піді мною було наче жива пічка, а мій Ключ на долоні палав так яскраво, що розрізав темряву, як прожектор.

​— Вони вже тут! — крикнув Айріс. Він летів поруч на своєму крижаному коні, його плащ тріпотів, як прапор.

​З туману почали виходити постаті. Це не були люди чи ельфи. Це були викривлені тіні, зіткані з чистого мороку. Пустотники. Вони не мали облич, лише порожні зіниці, що затягували світло.

​— Стріли! — скомандував Айріс.

​Злива ельфійських стріл прошила повітря, але вони просто проходили крізь тіні, не завдаючи їм шкоди.

— Магія льоду не працює на них! — з розпачем вигукнув магістр Елронд. — Вони самі — холод!

​— Тоді дамо їм трохи жару! — я міцніше стиснула гриву Фенріра. — Фенріре, вперед!

​Вовк видав такий потужний рик, що сніг навколо нас злетів у повітря. Я витягнула вперед праву руку з Ключем.

— Мені потрібна зброя! Щось, що не проходить крізь них!

​Тієї ж миті Ключ на моїй долоні почав змінювати форму. Золотаві та блакитні іскри сплелися разом, витягуючись у довге, тонке лезо. Це була моя рапіра, але тепер вона складалася з чистого, концентрованого світла.

​Я змахнула нею, і перший же Пустотник, якого торкнулося лезо, спалахнув і розсипався на іскри, як звичайна паперова іграшка.

​Айріс : 

​Я затамував подих. Те, що робила Ніка, було неможливим. Вона не просто билася — вона «випалювала» темряву.

​— За Вартовою! — крикнув я, вихоплюючи свій меч. — Бийте туди, куди падає її світло!

​Ми врізалися в ряди тіней. Там, де пробігав Фенрір, залишалася смуга талого снігу. Ніка крутилася в сідлі з неймовірною швидкістю, її світлова рапіра малювала в повітрі візерунки смерті для ворогів.

​Раптом земля здригнулася. З-під снігу вирвався велетенський стовп чорного диму, який почав набувати людської подоби. Це був він. Малакай. Пустотник.

​— Тисячу років... — прохрипів голос, від якого в моїх жилах застигла кров. — Тисячу років я чекав на нову Вартову. Ти пахнеш сонцем, дівчино. Але сонце завжди заходить.

​Він підняв руку, і в Ніку полетіла куля чистого чорного льоду.

​— Ні! — я кинувся навріз, намагаючись закрити її своїм щитом, але я знав, що не встигну.

​Ніка не злякалася. Вона виставила руку з Ключем вперед, створюючи перед собою сяючий бар’єр. Куля розбилася об нього, як об скелю.

​— Знаєш, Малакаю, — голос Ніки дзвенів на все поле бою. — У моєму світі кажуть, що найтемніша ніч — перед світанком. А я сьогодні дуже рано прокинулася!

​Вона притиснула п’яти до боків вовка, і Фенрір зробив неймовірний стрибок прямо в центр чорного диму. Ніка занесла свою світлову рапіру для вирішального удару.

Ніка : 

​Коли я опинилася всередині Малакая, холод став нестерпним. Мій Ключ почав пекти шкіру, вимагаючи всієї моєї енергії.

​— Давай, малий, — прошепотіла я Фенріру. — Давай покажемо йому нашу медицину!

​Я встромила світлову рапіру прямо в серцевину чорного диму. Спалах був таким сильним, що я на мить осліпла. Я відчула, як темрява навколо мене розривається, як стара тканина.

​А потім — тиша.

​Буря миттєво вщухла. Тіні розвіялися, залишивши на снігу лише чорний попіл. Малакай зник, але я відчувала — це була лише його частина. Справжній ворог усе ще десь там, у Глибині.

​Я важко дихала, лежачи на шиї Фенріра. Моя рапіра знову стала маленьким Ключем на долоні.

​— Ніко! — Айріс підбіг до мене, його обличчя було забризкане синьою кров'ю ворогів, але в очах читався справжній жах за мене. — Ти жива?

​— Жива, — я спробувала посміхнутися, хоча руки тремтіли. — Але мій телефон точно розрядився від такого спалаху.

​Айріс не став жартувати. Він просто підійшов і міцно обняв мене, прямо там, посеред поля бою. Його серце під обладунками калатало, як божевільне.

— Ти божевільна, Вартова. Але ти — найдивовижніше, що я бачив за всі свої триста років.